Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Я й боялася, що він так відреагує. Якби Вест учинив таке, я б відповіла йому так само. Але ж команда нізащо не погодиться. Він іще не встигне договорити їм, що саме намірився зробити, як усі вже голосуватимуть проти.

— Весте, мені шкода.

Він завмер, перехопив мій погляд.

— Тільки-но скажи мені, що все це не має нічого спільного з тим, що я сказав тобі минулого вечора.

— Що?

Він закусив нижню губу.

— Гадаю, ти погодилася на таку оборудку, позаяк не певна, що хочеш назад на Звуження.

— Звуження — мій дім, Весте. Правду кажу. Ідеться саме про Сента. І квит.

Він щось пробурмотів, застібаючись на всі ґудзики.

— Що? Що думаєш?

— Не певен, що тобі хотілося б знати, про що я думаю, — відказав стримано.

— Хотілося б.

Вест повагався, протяжно видихнув, і лише за кілька хвилин порушив тишу.

— Думаю, що я мав рацію.

— Щодо чого?

Він злегка почервонів.

— Коли ти просилася в команду, я сказав, що, як доведеться обирати між нами й Сентом, ти обереш Сента.

Я аж рота розтулила і стиха застогнала.

— Весте, це ж не про те зараз!

— Що, таки правда? — Глянув на мене, а в очах — крига.

Відсахнулася, не в змозі мовити хоч слово.

— Я не обираю його замість тебе, — нарешті спромоглася повторити голосніше. Затятіше. — Якби на його місці була Вілла, ти вчинив би так само.

— Сент не Вілла, — відрізав той. Так і стояв, украй напружений, відвернувшись дещо вбік від мене. — Він тебе кинув, Фейбл. Коли ти повернулася до нього в Серос, він тебе вигнав.

— Знаю, — видушила я.

— Так навіщо тоді це робити?

Кожне слово давалося мені з неймовірним зусиллям. Дивлячись на Веста тої миті, відчувала, що всі слова позбавлені сенсу.

— Я просто не можу дозволити, щоб із ним щось сталося.

Вест глянув на мене — у його очах була крига.

— Подивись мені в очі та скажи: твоя команда — це ми. Твій дім — «Жоржина».

— Так і є, — відповіла, намагаючись надати голосу переконаності, аж у грудях занило. Не кліпнула — так прагнула, щоб він мені повірив.

Вест підхопив з ліжка сукню й тицьнув мені в руки.

— Тоді ходімо.

У порту ще світилися ліхтарі, і світло відбивалося в шибах крамниць на пагорбі. Вест широко крокував обік мене, гупаючи дерев’яними мостинами. Відтоді як ми вийшли з Будинку «Азимут», він не промовив ані слова, повітря між нами туго бриніло його мовчанням. Він був злий. Ба навіть злющий.

Я не могла йому дорікнути. Він облишив Звуження й кинувся мене шукати, а я навісила на нього ярмо Голланд.

Коли розповіла Кловові, той теж розлютився. Великою мірою тому, що це він мав справу з моїм батьком. Штурман тупцяв за нами вузькими вуличками, досі притискаючи свою дорогоцінну скриньку з монетою. Від тієї миті, як Голланд вручила йому платню, я ще не помічала, щоб він із нею розлучався.

У животі ніби вузол стиснувся: ми дійшли до гавані. Коли на видноті показалася «Жоржина», серце підстрибнуло аж до горла.

Яке ж то було дивовижне видовище: золотаво-медове дерево, що м’яко світилося в перших ранкових променях. Море навколо — синє, прозоре. Акуратно згорнені й укріплені на щоглах новенькі вітрила — сніжно-білі, мов свіжі вершки. Не раз я запитувала себе, чи побачу цей корабель знову бодай разочок.

Губи затремтіли; мене охопило глибоке полегшення — те саме відчуття, яке огортало щораз, коли бачила «Жоржину» біля бар’єрних

островів. Зачувши, що я спинилася, Вест повернувся й зиркнув на мене, трохи сповільнивши ходу. Вітер скуйовдив йому волосся, капітан заправив пасма за вуха, дістав із кишені й насунув капелюха.

Я підхопила поділ сукні й наздогнала Веста. У порту вже кипіла метушня: товар записували, капітани очікували на підтвердження від бастіанського гаваньмейстера. Той стояв на вході до найдовшої пристані, схилившись над купою пергаментів, навалених на столику. Проминаючи його, помітила розгорнений гросбух, що він його показував Голланд, де позначені були судна, котрі прибули протягом ночі. Вочевидь уже за годинку всі ці записи покладуть на бюро Голланд.

Я зупинилася, помітивши освітлене вогнищем із бочки знайоме обличчя. Калла, замотавши голову хусткою, однією рукою знімала кришку з ящика: під шкірою туго напнулися м’язи. А друга рука так і висіла на перев’язі: то ж я їй тоді пальці поламала.

Озирнулася навколо: цікаво, де ж Кой, — але його не було видно. Мабуть, із командою «Селени» шукає роботу, як звелів гаваньмейстер. Доведеться йому заощаджувати кожен шеляг, поки знайде іншу команду або домовиться про перевезення назад на Звуження.

Попереду показалася носова частина «Жоржини» — ще огорнена темрявою, тільки жовтим вогником миготів єдиний ліхтарик. На тлі неба промальовувався тонкий силует.

Вілла.

Вона стояла, спершись на леєри, і позирала на нас ізгори. Волосся скрутила в жмутики, наче мотуззя, і зібрала на маківці у вузол. Обличчя не видно, зате чутно було, як із губ зірвався довгий видих — тієї миті, як вона помітила нас.

За хвильку розгорнувся мотузковий штормтрап, і першим подерся нагору Клов. Вест притримував мені балясину. У мій бік він навіть не дивився, тож я повернулася до нього:

— Ми порозумілися?

— Ми порозумілися, — підтвердив капітан, позирнувши мені в очі.

Але погляд лишився холодним.

Мені хотілося, щоб він мене торкнувся. Хотілося під його рукою врости в цю землю, щоб неспокійне море всередині нарешті притишилося. Але між нами залягла тріщина, якої раніше не було. І я не тямила, як її затулити.

Подерлася трапом і, коли вилізла нагору, побачила Віллу: вона стояла біля штурвала, стривожено позираючи на Клова. А той не звертав на неї жодної уваги, знайшов собі на носовій частині ящик та й усівся, широко розвівши ноги.

Боцманка глянула на мене — і тільки рота роззявила, аж лице скривилося:

— Що це на тобі понапинане?!

Я збентежено кинула погляд на сукню, та не встигла відповісти,