Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Я більше не можу його бачити. Щоразу, коли Ігор приїжджає по дітей, я відчуваю, як щось усередині мене ламається, повільно, болісно, наче мене знову і знову пронизують тисячі невидимих кинджалів. Його обличчя, його запах, його кроки нашою вітальнею - усе це нагадує мені про те, що колись було і що вже ніколи не повернеться. Я не можу бути поруч із ним. Я не можу чути його голос, бачити, як він обіймає наших дітей, і розуміти, що це життя, яке ми будували разом, - більше не наше.

Я навчилася йти за кілька хвилин до його приходу. Я збираю свої речі, швидко кидаю пальто на плечі і йду, не озираючись. Спочатку це було важко. Мені здавалося, що я зраджую дітей, що вони не розуміють, чому мама не хоче бачити тата. Але пізніше я зрозуміла, що це єдиний спосіб вижити, не збожеволіти, не дозволити собі знову загрузнути в цьому болю, який руйнує мене зсередини.

Я йду в той момент, коли чую, як під'їжджає його машина, коли чую, як грюкають двері. Я вже не хочу з ним розмовляти. Я більше не хочу з ним нічого. І навіть діти - навіть їхні світлі обличчя, коли вони бачать його, - не можуть зупинити мене від цієї втечі.

Артем продовжує надсилати мені квіти. Щоразу, коли я відчиняю двері і бачу новий букет, моє серце коливається між почуттям вдячності і страхом. Він старається, я знаю це. Він намагається показати мені, що життя триває, що все можна виправити, що можна почати спочатку. Але я не впевнена, що в мене є сили для нового початку. Не зараз. Ми зустрічаємося на роботі, обмінюємося кількома посмішками, легкими жартами, і я бачу, як його очі світяться, коли він дивиться на мене. Він чекає, що я зроблю крок назустріч, що я відкрию йому своє серце, що я зможу відпустити минуле і почати щось нове. Але я не можу. Він терплячий, уважний. Він не тисне. І це робить його увагу ще більш болючою для мене. Я бачу, як він стримує себе, як хоче підтримати мене, допомогти мені, але не знає, як. У його очах я - закрита книга, яку він намагається прочитати, але не може знайти потрібну сторінку. Іноді я думаю, що могла б бути з ним. Могла б дозволити собі трохи щастя, трохи тепла. Але це почуття швидко минає, бо щоразу, коли я думаю про це, переді мною постає обличчя Ігоря.

Він помічає. Він відчуває, що я віддаляюся. Останнім часом він дедалі частіше телефонував, писав повідомлення, які я ігнорувала. Я знала, що йому це не сподобається. І сьогодні, коли я знову збиралася піти з дому, щоб не зустрічатися з ним, він був швидшим. Коли я відчинила двері, він уже стояв на порозі, спершись на одвірок, і дивився на мене з тим самим виразом, який я ненавиділа. Хижа усмішка на губах, ніби він точно знає, що відбувається в моїй голові.

- Запізнюєшся, - промовив він, не рухаючись із місця.

Я зупинилася, намагаючись не видати тремтіння в руках.

- Ти щось хотів? - відповіла я, намагаючись зберегти спокій.

Він мовчав. Його очі сканували мене, ніби він шукав у моєму обличчі відповіді на свої запитання, які сам собі не наважувався поставити.

- Ти тікаєш, - сказав він нарешті. - Тікаєш від мене.

- Я не тікаю, - я спробувала пройти повз нього, але він перегородив мені шлях.

- Тікаєш, - повторив він, дивлячись мені прямо в очі. - До Артема.

Це було як удар під дих. Я завмерла на місці, не в силах вимовити ні слова.

- Не мовчи, - продовжував він. - Я знаю, що відбувається.

Він зробив крок уперед, його дихання стало важким, очі звузилися від люті. Я відчувала, як напруга між нами наростає, як із кожною секундою його злість стає дедалі сильнішою. Він підійшов так близько, що я відчула його запах, той самий запах, який колись був для мене рідним. Але тепер цей запах викликав тільки огиду.

- Думаєш, він зможе дати тобі те, що дав я? - його голос був сповнений сарказму. - Думаєш, він кращий за мене? 

Його слова різали мене, як ножі. Я не могла більше стримуватися.

- Ти втратив право щось говорити про моє життя, - вимовила я крізь зціплені зуби. - Ти пішов. Тож більше не смій говорити мені, хто і що краще для мене.

Я спробувала знову пройти повз, але його рука міцно схопила мене за зап'ястя. Я спробувала вирватися, але він стиснув мене ще сильніше.

- Я тебе не відпущу, - прошепотів він, наближаючись до мене ще ближче. – Не смій мене відштовхувати.

Ці слова, сказані пошепки, стримано, змусили мене здригнутися. Його рука все ще тримала мене, і я розуміла, що це більше, ніж фізична сила. Це була його спроба утримати мене в тому житті, яке я хотіла залишити. Я подивилася на нього, і раптом мені стало ясно: він не просто ревнує, він боїться. Боїться втратити мене остаточно. Або…або я просто хочу цього. 

- Я тебе відштовхую? - я гірко розсміялася, хоча сміх пролунав як відчайдушний зітхання. - Ти справді так думаєш?

Його хватка не стала слабкішою. Він наближався до мене, заглядаючи в очі, ніби намагаючись пробити якусь невидиму стіну між нами.

- Так, - його голос був низьким і твердим. – Але це марно. Ти не підеш до нього.

У його словах не було сумнівів, тільки впевненість. Та сама впевненість, яка раніше змушувала мене почуватися захищеною, а тепер - загнаною в кут. 

- Ти не можеш більше мене контролювати, - відповіла я. - Ти втратив цей шанс.

Він різко повернув мене до себе обличчям і нахилився, так що наші обличчя опинилися всього за кілька сантиметрів одне від одного.

- Ти не розумієш, Інно. Він тобі не підходить. Ти думаєш, він зробить тебе щасливою? Він - слабак. Він не витримає тебе, як я витримав. Ти завжди будеш повертатися до мене.

Його голос був наповнений дивною сумішшю люті та впевненості. І я раптом зрозуміла, що більше не хочу його слухати. Не хочу відчувати його присутність, його слова, його погляд. Я більше не його.

- Ні, Ігоре, - сказала я тихо, але твердо. - Я більше не повертатимусь до тебе це була помилка.

Він завмер. Його очі розширилися на мить, а потім на його обличчі з'явився той вираз, який я ненавиділа. Саркастична усмішка. Та, що казала: "Ти сама не знаєш, чого хочеш".