Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Будинок зустрічає мене абсолютною тишею. Я втомлено проходжу всередину, заходжу у вітальню. Обводжу поглядом кімнату і падаю в крісло на хитких ногах. У голові все ще шумить від хвилювання і накопичених емоцій, і на очі сльози навертаються. 

Чорт, Юлю, що ти робиш? Що за напад жалю? Подивися уважно, це не дім, а клітка, нехай і розкішна. 
Тут тебе розтоптали, принизили, а ти ще й сльози ллєш...

Я розумію, я все розумію, але який сенс? Взяти себе в руки не виходить.

Як просто навішувати ярлики на людей. Я й сама такою була, доки не потрапила в цю кляту петлю. Виявляється, не варто говорити людині: «Я б так точно не змогла, я б краще померла, ніж так принизитися». Ні, не померла б. Можливо, жила б так само, підлаштовуючись під ситуацію до самого краю, до межі клятого спустошення, поки від тебе не залишиться одна порожня оболонка.

— Юліє Романівно, можна?

—  А? — я дивлюся на хатню робітницю затуманеним поглядом, на мить гублюся. —  Звісно, Наталю.
Жінка заходить у кімнату і ставить тацю на стіл. Приємно, звісно, але я ж нічого не просила.

— Що це? —  заплющила очі, спостерігаючи, як ароматна пара піднімається над супницею.

— Курячий бульйон і грінки. Ви їжте, поки гаряче. Я ще принесу, якщо буде потрібно. Захар Олександрович сказав, що вам недобре, велів підготуватися до вашого приїзду. Я заберу? — вона киває в бік купи пакетів із торгового центру. 

Напевно, від нервового напруження я дійсно перестаралася. Скупила все, що можна, не особливо замислюючись, потрібно мені це чи ні. Але так навіть краще, нехай Захар думає, що я весь вечір провела як нахабна розпещена дівиця, витрачаючи гроші. Його гроші.

— Дякую.

Наталя бере пакети і, вже біля дверей, гальмує.

—  Ваш чоловік незабаром буде. Він хвилюється, ви б чули...

Вона щось говорить, я дивлюся на губи, але вже нічого не чую. Нагадує перегляд фільму без звуку. Упевнена, вона думає, що ця новина має мене потішити. Звісно, адже стільки років вона з нами, вона все бачила, все знає, нехай і мовчала, не порушуючи особистих кордонів. 

Але зараз блиск її очей до дикості дратує. 

Чому саме в той момент, коли все наше життя осідає попелом біля ніг, він вирішив проявити краплю співчуття? Щоб після всього я почувалася ще гірше?

Усвідомлення неминучого вдаряє в живіт, вибиваючи повітря з легень.

Він скоро приїде... Чорт забирай! Ні, не хочу... Від образи хочеться лізти на стіни. Як я буду дивитися йому в очі? Як зможу розмовляти? Здається, що я для нього відкрита книга. Він зчитує все миттєво. Кожен жест, кожну емоцію жадібно поглинає, а у відповідь - лише кам'яна байдужість і погляд, повний люті.

Може, сховатися? Мабуть, прийму душ, а потім одразу в спальню. Упевнена, що йому набридне дивитися на мене сплячу, і він швидко піде назад. Не стане ж він терпляче чекати на мене. 

Піднімаюся сходами і прямую до ванної. Скидаю з себе одяг і заходжу в душову кабіну. Вода б'є холодними струменями, змушуючи стиснути кулаки і кілька разів жадібно вдихнути повітря. Поступово додаю температуру, і ось уже окріп починає обпікати шкіру, але навіть так не можу зігрітися. Крижана пустеля розповзається всередині, досягаючи аномальних розмірів.  Не знаю, скільки часу я так простояла. Та це й не важливо.

Виходжу, накидаю халат і прямую до спальні. Щойно переступаю поріг, завмираю на місці. 

Захар сидить у кріслі, закинувши ногу на ногу. Його руки схрещені на грудях, погляд метається... вивчає. Відчуття немов під мікроскопом опинилася.

Не знаю, що шокує більше: його присутність у нашій спальні чи зацікавлений погляд, що блукає по моєму тілу. Але потрібно якось узяти себе в руки.

— Як ти почуваєшся?

— Усе добре, — відповідаю сухо.

Відриваю ноги від підлоги і прямую до туалетного столика. Може, якщо відволічуся, зможу витримати черговий бій. Беру в руки тонік і починаю водити ватним диском по обличчю. Напевно, надто різко й напружено, бо помічаю в дзеркалі, як його губи складаються в криву насмішку.

— Ти щось хотів?

— Я тепер без вагомої причини додому приїхати не можу?

Уперто мовчу, продовжуючи вдавати, що привожу себе до ладу.

— Антон дзвонив, пропонує твій день народження відзначити в Харитонові, у нього. Як на це дивишся? У нього заміський гольф-клуб, пам'ятаєш?

Знову застає мене зненацька. Рука завмирає в повітрі, насилу утримую диск у тремтячих пальцях. Серце спочатку сповільнюється, а потім раптом починає шалено битися.

— Ніяк. Я вже домовилася з мамою. Удень із нею в ресторані, який нещодавно відкрився, зустрінуся, а ввечері посидимо з дівчатками в нашому звичайному місці. Будуть усі свої, тож...

— А де моє запрошення, Юлю? Я щось не пам'ятаю, але якщо всі свої, то пішов я..?

—  А тобі так важливо бути присутнім? Боїшся, що чутки поповзуть про те, що ми на межі розлучення?

Тепер мовчить він. Тільки погляд стає гострішим. Ні, я не настільки наївна, щоб думати, що чоловік просто не зміг відбити удар. Просто гарячково міркує, а чи варто.