Читати книгу - "Дорога, Кормак Маккарті"

Це зброя.

Ракетниця. Вистрілює ракети в небо, і ті дають багато світла.

Можна подивитися?

Звісно.

Хлопець дістав пістолет з футляра і роздивлявся. А з нього можна в когось вистрелити? запитав він.

Можна.

І це їх уб'є?

Ні. Але може підпалити.

І тому ти його і взяв?

Так.

Бо подавати сигнал нікому, правда?

Нікому.

Я хотів би це побачити.

Тобто вистрелити?

Так.

Можна це зробити.

По-справжньому?

Само собою.

У темряві?

Так. У темряві.

Буде як святкування.

Як свято. Так.

І можемо сьогодні вистрелити?

Чому ні?

А він заряджений?

Ні. Але можемо зарядити.

Хлопець стояв, тримаючи зброю. Навів її на океан. Ого, сказав він.

Чоловік одягнувся, і вони попрямували пляжем з останньою здобиччю. Тату, як думаєш, а куди пішли ті люди?

Ті, що були на кораблі?

Так.

Не знаю.

Гадаєш, вони померли?

Не знаю.

Але шанси не на їхню користь.

Чоловік усміхнувся. Шанси не на їхню користь?

Так? Чи ні?

Так. Імовірно, так.

Думаю, вони померли.

Можливо, так.

Гадаю, це з ними і сталося.

Вони можуть бути живі десь, сказав чоловік. Цілком можливо. Хлопець не відповів. Попрямували далі. Обмотали ступні парусиною й перев'язали її, зробивши такі собі сині поліетиленові пампуті[1], вирізані з брезенту. Тепер, ідучи, вони лишали дивні сліди. Чоловік подумав про хлопця і його тривоги та зрештою сказав: Ти, мабуть, правий. Думаю, вони таки мертві.

Бо якщо вони живі, тоді ми — крадії їхніх речей.

Ми не крадемо їхніх речей.

Знаю.

Гаразд.

Як думаєш, скільки всього тепер живих людей?

У світі?

У світі. Так.

Не знаю. Зупинимося перепочити.

Добре.

Ти мене виснажив.

Гаразд.

Сіли серед своїх клунків.

Тату, скільки ми можемо тут лишатися?

Ти вже питав.

Знаю.

Побачимо.

Тобто не дуже довго.

Напевно.

Хлопець робив дірки в піску, поки не утворилося коло. Чоловік спостерігав за ним. Я не знаю, скільки людей залишилося, сказав він. Не думаю, що дуже багато.

Знаю. Підсмикнув ковдру на плечах і задивився на голий сірий пляж.

Що таке? запитав чоловік.

Нічого.

Ні. Розповідай.

Ну, десь же ще можуть бути живі люди.

Деінде?

Не знаю. Де завгодно.

Тобто не на Землі?

Так.

Не думаю. Вони ніде там не змогли б жити.

Навіть якби вдалося туди дістатися?

Так.

Хлопець відвів очі.

Що? сказав чоловік.

Син похитав головою. Тоді я не знаю, що ми робимо, сказав він.

Чоловік хотів було відповісти. Але передумав. Згодом сказав: Люди є. Вони є, і ми їх знайдемо. Побачиш.

Приготував вечерю, поки хлопець грався у піску. Син зробив лопатку зі сплюснутої консервної банки і за допомогою неї побудував маленьке селище. Накреслив сітку вулиць. Чоловік підійшов, присів навпочіпки й роздивився. Хлопець звів очі. Океан же сюди дістане? запитав він.

Так.

Це добре.

А можеш написати абетку?

Можу.

Ми більше не робимо з тобою уроків.

Знаю.

А можеш щось написати на піску?

Може, напишемо листа хорошим людям? Аби вони, коли будуть тут проходити, дізналися, що ми тут були. Можна написати вище, щоб не змило.

А якщо напис побачать поганці?

Угу.

Не треба було мені цього казати. Ми могли б написати їм листа.

Хлопець похитав головою. Усе гаразд, сказав він.

* * *

Чоловік зарядив сигнальний пістолет, і, щойно стемніло, вони пішли пляжем якомога далі від вогню, і він запитав хлопця, чи той хотів би вистрелити.

Стріляй ти, тату. Ти знаєш, як це робити.

Гаразд.

Чоловік звів зброю й націлив її над затокою, а тоді натиснув на курок. Ракета із довгим шипінням дугою злетіла в морок, розірвалася десь біля води в захмареному світлі та зависла там. Гарячі вусики магнію повільно падали в темряву, і хвилі блідого припливу, набігаючи на берег, засліпливо блищали й повагом згасали. Чоловік глянув на звернене вгору обличчя сина.

Тату, вони ж не зможуть її здалеку побачити?

Хто?

Будь-хто.

Ні. Тільки не дуже здалеку.

Якби ми хотіли показати, де перебуваємо.

Ти про хороших людей?

Так. Або про когось, кому хотілося б повідомити, де ми.

Наприклад, кому?

Не знаю.

Богу, наприклад?

Ага. Може, комусь такому.

Уранці розпалив багаття і, поки хлопець спав, вийшов на пляж. Не встиг відійти далеко, як відчув якийсь дивний неспокій, і, повернувшись, побачив, що хлопець у ковдрі стоїть на пляжі та чекає на нього. Він піддав ходу. Коли дійшов, хлопець уже сів.

Що таке? запитав він. Що таке?

Мені щось недобре, тату.

Чоловік поклав руку хлопцеві на чоло. Той просто палав. Підняв сина і поніс до вогню. Усе добре, сказав він. Усе буде добре.

Я думаю, мене зараз знудить.

Усе гаразд.

Сів поруч із ним на піску і притримував його за лоб, поки той нахилився і блював. Потім рукою витер хлопцеві рота. Вибач, сказав той. Тсс. Ти не зробив нічого поганого.

Відніс його до місця ночівлі й накрив ковдрами. Спробував дати йому попити. Підкинув дров у багаття й укляк, поклавши руку хлопцеві на чоло. Усе буде гаразд, сказав він. Хоч сам був переляканий. Не йди, попросив хлопець.

Звичайно, я нікуди не піду.

Навіть ненадовго.

Ні. Я тут.

Добре. Добре, тату.

Пригортав до себе сина всю ніч, вряди-годи засинаючи та нажахано прокидаючись, і щоразу промацував його пульс. Уранці хлопцеві не стало краще. Спробував дати йому соку, але хлопець не схотів. Чоловік притискав руку до його чола, ніби прикликаючи прохолоду, що ніяк не наставала. Поки хлопець спав, він витирав його побілілі вуста. Я виконаю обіцянку, шепотів він. Що б не сталося. Я не відправлю тебе самого в темряву.

Порився в корабельній аптечці, але не знайшов нічого корисного. Аспірин. Пластирі та дезінфікувальні засоби. Декілька прострочених антибіотиків. Оце й усе, тож він лише допоміг хлопцю попити й поклав одну з пігулок йому на язик. Син вимок від поту як хлющ. Раніше чоловік стягнув з нього ковдри, а тепер розстібнув йому куртку, зняв решту одягу й відніс його трохи далі від вогню. Хлопець звів на нього очі. Мені дуже холодно, сказав він.

Я знаю. Але в тебе дуже висока температура і треба трохи її збити.

Можеш дати мені ще ковдру?

Так. Звісно.

Не йди.

Ні. Нікуди не піду.

Відніс до океану бруднющий одяг хлопця і виправ його, хлюпаючи ним вгору-вниз і викручуючи, стояв голим нижче пояса і тремтів у холодній солоній воді. Потім розтягнув його біля вогню на патичках,