Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Після подій на Майдані Мамонтов присвятив кілька фільмів подіям в Україні й систематично говорить про неонацистів, це лейтмотив усієї російської пропаганди на цю тему. Ще задовго до появи наприкінці 2018 року не залежної від Москви Православної церкви України, він зокрема викривав «переслідування» «справжніх» православних священиків, підпорядкованих Московському патріархату («Гоніння», 2015 р.). Останній документальний фільм, який я бачила, розповідав про начебто фінансування Лютневої та Жовтневої революцій у Росії американськими банкірами, що фінансово «тримали» більшовиків і вимагали страти останнього царя і його родини, щоб надовго ослабити Росію, розбивши її неоціненний набуток — монархію («Корона під молотом», 2019 р.).
Деякі фільми Мамонтова, здається, були створені не тільки задля викриття зовнішніх і внутрішніх ворогів режиму, а й з метою створити претекст для Слідчого комітету Російської Федерації, щоб притягати тих «ворогів» до суду. Отже, 2012 року Мамонтов зняв фільм у двох епізодах «Анатомія протесту», де використав відео- й аудіозаписи приватних розмов кількох опозиціонерів і одного грузинського парламентаря, що дуже непевно запитував про організацію акцій протесту. Ми пригадуємо, що наприкінці 2011-го і в першому півріччі 2012 року наростав рух протесту проти ошуканства на виборах до парламенту і проти переобрання Путіна. Таж очевидно, що Мамонтов і його команда не могли отримати ті записи, можливо, сфальшовані, без допомоги російських таємних служб. Навіщо такий маневр? Чому не притягати тих опозиціонерів до судової відповідальності, якщо докази «підривної діяльності» достатні? Бо використання записів, отриманих незаконно, могли б опротестувати в рамках судової процедури адвокати обвинувачених. Натомість Мамонтов не мав потреби розкривати особи своїх інформаторів унаслідок захисту таємниці джерел інформації! Слідчий комітет, звичайно, став переслідувати опозиціонерів, зображених у фільмі, а також грузинського парламентаря, що підтримував би повстання завдяки американському фінансуванню.
Я вирішила розповісти про трьох зіркових журналістів, які, здається, втілюють сам дух путінської пропаганди, але насправді вірних слуг режиму — легіон. Ті, хто не згоден із панівною політичною лінією, але не хоче ставати у відкриту опозицію, намагаються вести спортивні та розважальні передачі, як, до речі, й за совєтської доби. Якщо йдеться про знаменитості, скажімо, гламурну пару, яку формують співачка Алла Пугачова і гуморист Максим Галкін, що вміли лишитися нейтральними, влада не заважає їм. А перед тими, хто приєднується до дуже ріденьких лав опозиції, двері зачиняються, як сталося з подружжям акторів Тетяною Лазаревою і Михайлом Шацом, вигнаних звідусіль після їхньої участі в демонстраціях 2011–2012 рр., або з відомим письменником, телеведучим і гумористом Віктором Шендеровичем, що має тепер доступ лише до одного телеканалу «Дождь», трансльованого через інтернет, і однієї радіостанції — «Эхо Москвы»; обидва мовники критичні до уряду, проте їхнє поширення дуже обмежене. А якщо йдеться про політичних журналістів, які працюють в аудіовізуальних засобах, контрольованих державою, ніяка нейтральність не можлива. Тон політичного журналізму — у випусках теленовин, спеціальних політичних передачах і ток-шоу — стає дедалі агресивнішим, немов Третя світова війна вже в нас на порозі. Загальну лінію визначає, і то не раз, сам Володимир Путін, бо для нього «патріотичне виховання має стати органічною частиною життя нашого суспільства».
Пропаганда за кордоном
У такому вихованні «гнилий» Захід і «нацистська» Україна є головними ворогами. Проте внутрішня пропаганда, призначена для російського населення, величезна частина якого досі черпає інформацію з юшки, поданої російським телебаченням, дуже відрізняється від пропаганди, призначеної на експорт. Сімсот мільйонів глядачів в усьому світі слухають і дивляться “RT” (“Russia Today”), холдинг, який об’єднує чотири інформаційні канали. Вони мовлять 24 години на добу з Москви або місцевих студій, програми транслюють англійською, арабською, іспанською і французькою мовами, через інтернет або по телебаченню, через різні служби доступу. До цих каналів додаються інші органи. Наприклад німецьке агентство відеоновин “Ruptly”, що належить “RT” і пропонує ексклюзивний зміст іншим каналам. “RT” керує десятками рахунків у “Twitter’i”, до яких звертаються десятки мільйонів осіб. 2016 року число переглядів відеозмісту по належному “RT” каналі “YouTube” уже перевищило 1,8 млрд. У лоні того самого холдингу “RT” функціонує на всіх парах і міжнародне мультимедійне агентство новин “Sputnik”, засноване 2014 року російським урядом. Воно пропонує подавати «російський погляд на сучасність» і поширює свої матеріали 31 мовою. Надто велику популярність воно має в англосаксонських країнах.
До 2008 року весь аудіовізуальний матеріал, призначений для закордону, був зорієнтований на створення позитивного образу Росії. Але 2008 року, після російської воєнної операції в Грузії і визнання Кремлем двох сепаратистських республік — Абхазії і Південної Осетії, — консультанти з комунікацій американської компанії “McCain” допомогли російській зовнішній аудіовізуальній службі виробити нову політику. Ленін казав, що капіталісти, одержимі жадобою наживи, здатні продати більшовикам мотузку, на яких ті повісять їх. Відтоді завдяки американським умінням та досвіду пропаганда, спрямована за кордон, віддає перевагу висвітленню подій у західних країнах з украй критичних позицій. Одне слово, російська пропаганда підтримує всі елементи, які дестабілізують кожну країну, наприклад крайні праві і крайні ліві рухи, й роздмухує недовіру до демократичних інституцій. Зміст різниться залежно від країни поширення пропаганди. Отже, в США під час останньої президентської кампанії “RT” і “Sputnik” багато говорили про насильство і сваволю поліції, про расові конфлікти, паплюжили демократів; у Франції вони розперезалися проти Макрона під час його кампанії, відверто підтримуючи Франсуа Фійона і Марін Ле Пен. Висвітлюючи конфлікти в країнах, де є російські інтереси, вони активно захищають російську позицію, як-от у Сирії та Венесуелі, підтримуючи «легітимну владу» Асада й Мадуро і стверджуючи, що «Росія ніколи не покидає своїх союзників». Російські аудіовізуальні засоби систематично критикують НАТО, претензію США на світове лідерство або начебто русофобію (всю критику російської політики трактують як «русофобію») та систематично підтримують сепаратистські ідеї. З зараженням соціальних мереж тролями та ботами цей державний аудіовізуальний матеріал бере участь у тому, що можна було б вважати за втручання у виборчий процес багатьох західних країн.
Як чудово підсумувала головний редактор “RT” Маргарита Симоньян, «важливо, щоб був канал, до якого люди звикли, він їм подобається, і ось коли треба, ти показуєш те, що треба. В якомусь розумінні не мати свого мовлення за кордон — це однаково, що не мати Міністерства оборони. Коли немає війни, воно наче й не потрібне. Та коли є війна, це просто критично»[98].
Маргарита Симоньян — дуже особливий випадок у російській медійній галактиці. Ця молода жінка має талант і нахабність, які дали їй змогу, ще дуже юній, піднестися на аудіовізуальний Олімп. Вона
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безсмертний полк. Священна війна Путіна», після закриття браузера.