Читати книгу - "12 польських есеїв"

у довільному формуванні значень. Якщо подивитися під таким кутом зору, новомова, безперечно, є маніпульованим мовленням. До цього аспекту проблеми привертають нашу увагу документи цензури, нещодавно відкриті для ширшої публіки. Йдеться в них не лише про те, чого не слід писати, а й про те, яким чином, тобто за допомогою яких слів, слід писати про окремі справи. Ці документи створюють своєрідну метамову, яка дозволяє багато що в новомові з’ясувати.

Серед чотирьох основних рис новомови найважливішою є та, котра опинилась у пункті першому: одноціннісність. Всі інші хоч і не становлять епіфеноменів, проте залежать від неї; саме ця, перша, риса посідає чільне місце, тимчасом як принципи прагматичності – ритуальності, магічності та свавільності – можна вважати втіленням чи уточненням основного правила: одноціннісності. Це, власне, вона стає чинником, котрий визначає новомову найвищою мірою.

Отож, новомова одноціннісна, прагматично-ритуальна, магічна, свавільна. Але чим саме вона є? Говорячи про неї, я вживав три терміни: мова, мовлення, стиль. Відомо, що вони не рівнозначні, мають у мовознавстві чіткі, закріплені значення. Не можна цього не враховувати, хоча й важко визначити новомову за допомогою одного з них. Звісно, можна було б говорити про неї як про суспільний функціональний стиль. Можна знайти багато аргументів на користь цієї тези, перш за все те, що вона сформувала елементи, які створюють стиль, а саме – певну сукупність форм, певну фразеологію, виразні преференції у галузі лексики. Однак поняття стилю пов’язується лише з певними ділянками мовлення, з певного типу суспільними ситуаціями. На перший погляд, саме так відбувається у випадку новомови. Але це омана. Однією з основних ії властивостей є наявність універсальних амбіцій, більше за те – підлягання процесу універсалізації, атакування всіх інших ділянок мови та намагання підпорядкувати їх собі. Справді, вона народилась у політичній публіцистиці, але стала зразком мовлення у ширшій сфері, претендуючи в результаті на універсальність. Тобто – на роль, котру відіграє саме мова, а не гой чи той суспільний стиль у її межах. З цього приводу я б визначив новомову як квазі-мову. Нехай аргументом на користь такого розуміння буде й те, що вона окуповує усі рівні, всі аспекти мови: від інтонації до правил побудови висловлювання, від фонетики до риторики. Проте найповніше її дія проявляється на рівні лексики та фразеології. Власне, про них і піде насамперед мова у цьому нарисі.

Саме в цій галузі з особливою силою проявляється те, що здається мені у новомові найважливішим: нав’язування знаку цінності, котрий не може піддаватися сумніву, не становить предмету дискусії, є – вже на цьому рівні – усталений. Аподиктичний характер властивий тут не лише відповідно сформульованому висловлюванню, його мають – принаймні повинні мати – елементи, з яких висловлювання будується: слова, фразеологізми. Взірцевим аподиктичним висловлюванням є гасло, в якому вартості завжди одновимірні, беспосередньо дані сприймачеві і не підлягають дискусії, тому що всяка багатовимірність, опосередкованість, дискусійність знищують у гаслі те, що становить його суть. У межах новомови маємо справу з розвинутішим явищем: ті елементи, з яких будується висловлювання, а саме – слова, фразеологізми, інколи навіть синтаксична структура, – мають відзначатися властивостями, притаманними текстові гасла. Те, що в звичайній мові має визначити щойно вживання даного слова, в новомові стає рисою його самого. Слова мають бути так визначені, як вони б функціонували у гаслі. І це не тому, що вони можуть бути використані у ньому, а, сказати б, заздалегідь, апріорно. Висловлювання будується з напівфабрикатів, найвищою мірою визначених щодо цінностей. Це все, звісно, впливає на характер риторики.

Існують різні способи безпосереднього введення покажчиків цінностей. Найпростіший метод – це нагнітання прикметників. Не маю даних щодо частотності вживання окремих частин мови у новомові, однак звичайне спостереження дає можливість сформулювати тезу про те, що прикметники виступають у ній частіше, ніж в інших суспільних стилях, а в певних контекстах нарощуються лавиноподібно. Інколи вони проявляють неприховану експресію нормативних світоглядів («слушний», «неслушний», «правильний», «помилковий»). Цікаво, що там, де з тих чи тих міркувань не можна вжити прикметник, котрий оцінював би in plus або in minus, вставляється слівце «спірний», «суперечливий», тобто ще не «хибний», «неправильний», але й так само ще не рекомендований, непевний, авторитетно не прокоментований. У деяких формулах прикметники мають ритуальний характер, це означає, що вони повинні в них з’являтися (наприклад, «дружній візит»); однак інколи спостерігаємо досить значну свободу в їхньому вживанні. За однієї умови: якщо впроваджують елемент оцінки. 1968 року я спостерігав за тим, з якими прикметниками виступає слово «сіоністи» в пропаґандиських висловлюваннях. Розмаїття було досить велике: нахабні, люті, оскаженілі, розперезані. Одного разу я зустрів навіть епітет «забіякуватий». Таке визначення не пасує до стереотипу «сіоніста», який тоді створювався (скорше всього асоціюється із шляхетським розбишакою), але це не мало великого значення. Йшлося про те, щоб прикметник впроваджував негативну оцінку. Це було незмінним елементом, уданому випадку ще не до кінця зритуалізованим, тобто можна було вживати розмаїтих слів. Іноді значення слова взагалі байдуже, важливим є надавання оцінки. Втім, це приклад явища ширшого: домінування оцінки над змістом. Прикметники відіграють ще одну роль у новомові: принципово змінюють значення слова, що означується; так відбувається передусім у формулах, які повинні функціонувати як чітко визначені терміни: народна демократія, буржуазна демократія тощо. Тут, звісно, оцінка відіграє першорядну роль.

Прикметникам притаманне тематичне оцінювання. Тут суттєвішим є те, що можна назвати іманентною аксіологією мови. Яким є ставлення до неї новомови, як вона використовує конотацію слів, що пов’язані з тими чи тими цінностями, чи бодай натяк на певні цінності, що його містить дане слово? Це для нашої квазі-мови основне питання, бо вона не може ігнорувати наявної аксіології, чи проходити повз неї. Але й не може бути залежною від неї, якщо намагається впроваджувати таку шкалу і таку систему цінностей, яка не виступає в класичній мові. Ідеальною для новомови ситуацією була б така, в якій знаки цінностей, що впроваджуються, збігалися б із тим, що я назвав імманентною аксіологією мови. Такі випадки трапляються – і тоді звичайні слова чи звороти роблять у новомові блискучу кар’єру, що, зрештою, призводить до їхнього перетворення внаслідок специфічного забарвлення. Проте частіше певний знак цінності приділяється слову (чи формулі) незалежно від того, які конотації для нього властиві у звичайній мові. Прикладів безліч. Іноді нейтральні слова набирають негативного забарвлення тільки на деякий час, а потім виходять з обігу. Так було зі словом «енциклопедист» наприкінці шістдесятих років, за часів кампанії, яка була спрямована проти Великої енциклопедії Польського наукового видавництва; маніпулювали ним так, мовби воно