Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

Все-таки вислів «втратити мову» виник не на рівному місці. Після одкровень Яструба у мене перехопило подих і вимовити слова, що просилися на язик, не вийшло. Це й на краще: пристойних серед них було не надто багато.

Мела відвернулась, не витримавши мого спопеляючого погляду.

– Втомився? – Безбоязно наблизилася до Вальєна. – Оновити заклинання?

Я нашорошила вуха. Знову якісь новини?

– Обійдусь. – Проте Яструб не ворухнувся.

Чаклунка дістала дрібку срібного пилу.

– Не дурій, Велне. Який сенс страждати даремно?

– До болю можна звикнути, – процідив аристократик. – А від твоїх дотиків нудить.

– Подумав би про це, перш ніж зачіпати дракона. Підніми рукав.

Під тонкою, дещо зім'ятою тканиною виявилося міцне передпліччя з хитромудрим татуюванням. Чи малюнком? Я не знайшла способу непомітно наблизитися, щоб розглянути краще, тому губилася в здогадах.

Рука Мели, дуже світла на тлі смаглявої шкіри чоловіка, опустилася на креслення. Вальєн здригнувся всім тілом, але не скинув її. Заплющив очі, ніби до чогось прислухаючись, закусив губу.

– На рахунок три. Один, два… Готово.

По малюнку пробігла іскра, й їх обох помітно струснуло. Чаклунка хитнулася, сперлася на плече високородного задираки.

– Вибач, – майже відразу ж відсмикнула долоню.

Він промовчав. Зиркнув на мене, криво посміхнувся:

– Бабцю, а ти думала, що я розгулюю по Ренії на чистому ентузіазмі? Хе-хе… Без магії я ніхто. Розчарована?

У якомусь сенсі я справді відчула розчарування, але це не стосувалося його здоров'я.

Він не міг працювати зі срібним пилом, тобто не був магом. Шкода. Я думала, що розгадала його таємницю.

На базу ми повернулися досить швидко і без розмов. Мела не говорила про свої ранкові пригоди, я теж не торкалася цієї теми через присутність Вальєна.

Садиба, що належала Академії, зустріла нас нереальною чистотою, смачними запахами і новою хвірткою. Ось як воно буває, коли в будинку є хазяйновитий чоловік!

– Медоре, ви – мій ідеал, – захопилась я вголос. – Печатку я вам дістану, обіцяю. О-о-о, що так пахне? Ваша дружина – щаслива жінка.

На мої компліменти Кабан відреагував дивно: відвів очі, поспішив забратися геть…

«Треба покращувати навички спілкування з протилежною статтю», – похмуро вирішила я. Потім помітила, як у дворі шастає незнайомка, виряджена в стилі зарозумілої Тавенни, і злякалася, що з цивілізованих країв принесло когось нового.

– Гей, ви! – крикнула, перехоплюючи гостю біля стежки, що вела від воріт до ґанку. – Це…

«…закрита територія», – останні слова застрягли в горлі, бо та здивовано обернулась і на мене глянули шалені очі Ласки, причому без звичної густої підводки.

– Слухаю? – манірним голосом відповіла вона. – Чим можу допомогти?

Я хотіла знати, до чого весь маскарад. Втім, здогадатися нескладно: Ілона нюхом відчула аристократичну душу і показувала себе у всій красі.

– Навколо все-таки село, – я поспіхом вигадувала, як пояснити свою надмірну цікавість. – Свійські птахи, собаки, кішки…

– І? – крізь наліт блиску пробилася справжня Ласка.

– Сукню трохи підніміть. Вона тягнеться по землі.

– І?!

– І по відходах життєдіяльності птахів та ссавців.

Не варто було мудрувати. Я її роздратувала і перетворилася чи то на нещадного ворога, чи на підлу конкурентку.

– Не вам радити мені, як поводитися в товаристві пристойних людей, – прошипіла Ласка, обтрушуючи поділ.

Ну гаразд, не моя це справа, ну то й не моя. Натомість я мала повне моральне право нагадати: десь у передмісті Рена мешкає сім'я пані Ілони: чоловік та двоє діточок.

– Заздріть мовчки!

А це було незрозуміло. Зовсім.

На жаль, спровокувати її на відвертість я не встигла.

– Качку зжерла лисиця, – шепіт Медора перервав нашу дивну бесіду. – Розвелося їх… Учора в шинку мужики скаржилися, що звірина зовсім оскаженіла. По хлівах вештається, як у себе вдома, на людей кидається.

– Га? – чесно, часом я наче й чула практикантів, але не розуміла суті їхніх розмов.

– Пір'я де? – Ласка забула про мене і хмуро подивилася на Кабана. – Знову не повернув, Хрюку?!

– Спокійно, я швидко вчуся на помилках. Пір'я, лапи і дзьоб у кущах на узліссі.

– Га?! – Погляд наткнувся на старосту села, що крокував вулицею з лютим виразом обличчя, і питання відпали самі собою. – Це добре, – поспішила виправитись я. – Тобто погано. Дуже погано! Щоб це було востаннє!..

Сподіваюся, прозвучало досить впевнено.

На жаль, пан Южин із Оленів відвідав нас не через смажену качку, хоча без вогню, наскільки я зрозуміла, не обійшлося.