Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

***

Мела повернулася пізно вночі. Запалила якусь магічну штуковину на зразок світляка й почала витягувати з-за шафи мою торбу. Спершу я вирішила, мені це сниться. Але вона струснула мене за плече, і реальність визначилася.

– Збирайся, Тає. Вранці ти їдеш.

– З якого дива? – прохрипіла я, неохоче вилазячи з ліжка. – А контракт? Дрібний шрифт добре читався. Втечу раніше встановленого терміну – не отримаю ні мідьки.

– Я зроблю тобі портал у Вільшань і дам грошей на дорогу додому.

Ого! Це щось новеньке.

– Дракон тобі вже не потрібен? – Сподіваюся, іронії в моєму голосі було більше, ніж отрути.

Мела спохмурніла.

– Знайду інший спосіб до нього достукатися. Облиш, – пролунало втомлено. – Я, звичайно, не свята, але втягувати тебе у справжні проблеми не збиралася.

Тобто використовувати мене як приманку на Барра припустимо, а як запахло смаленим, одразу треба задкувати. Ну-ну, гаразд.

– Вісімнадцять монет – і я піду звідси хоч пішки.

– Ти у своєму репертуарі, Тає. Знаєш же, мені таких грошей не дістати ніколи.

– Академія платить добре. Але не тобі, правда ж?

Її очі спалахнули і згасли.

– Збирайся, – повторила вона. – Ніяке золото цього не варте.

– Чого – цього?! – Деколи Мела дратувала неймовірно. – Зазвичай люди починають розмову з роз'яснень, а не з незрозумілих натяків! Тебе викликали упізнати якийсь труп, знаю! Що далі?

– Не впізнати, а визначити родинні зв'язки покійного за допомогою магії, – педантично уточнила чаклунка, змусивши мене остаточно втратити терпіння.

Вона правильно витлумачила мій шалений погляд. Сіла на ліжко, схрестила руки на грудях, стишила голос… І видала купу новин. Неприємних. Тривожних. Таких, що наштовхували на серйозні роздуми і породжували побоювання.

Найкраща з них полягала в тому, що візник, який зник у день прибуття, знайшовся. Він був живий, майже здоровий, більш-менш при своєму розумі. Проте щодо останнього я відверто сумнівалася.