Читати книгу - "Свобода"

— Волтере, як же я скучила за тобою! — вигукнула вона, хоча це було саме те, чого Річард просив її не робити.

— Я теж за Тобою скучив!

Вона задумала розпитати подробиці про стан його батька, хоча ця навичка — приділяти увагу та добре розпитувати про подробиці — стане їй у нагоді в тому разі, якщо вона хоче продовжувати свої стосунки із Волтером. Він розповів їй про печінкову недостатність, набряк легенів та дуже погані прогнози.

— Мені так шкода, — сказала вона. — Але слухай, щодо кімнати...

— Ти не маєш приймати рішення просто зараз.

— Ні, тобі ж потрібна відповідь. Ти б міг здати її ще комусь...

— Я б краще здавав її тобі!

— Добре, еге ж, можливо, я цього й хотіла, але наступного тижня я маю поїхати додому, та я б хотіла поїхати з Річардом. Оскільки він їде туди саме тоді.

Будь-яке хвилювання через те, що Волтер, можливо, не зрозуміє натяку в її словах, розсіялося, коли він раптом замовк.

— Ти ж, здається, вже придбала квиток на літак, — нарешті зазначив він.

— Можу його повернути, — збрехала вона.

— Ну, гаразд, — зітхнув він. — Але знаєш, Річард — не дуже надійний.

— Авжеж, знаю, — відповіла вона. — Ти маєш рацію. Я просто подумала, що можу трошки грошей заощадити, щоб потім витратити їх на оренду.

(Складнішої брехні ще світ не бачив: квиток придбали їй батьки.)

— І тоді я точно зможу заплатити за оренду за червень, — продовжила вона.

— У цьому немає ніякого сенсу, якщо ти не житимеш у мене.

— Я, ймовірно, переїду, ось що я кажу. Я ще не до кінця впевнена.

— Гаразд.

— Я справді дуже цього хочу, але не впевнена. Тому якщо знайдеш когось іншого до цієї кімнати, мабуть, обирай його. Але я точно буду в змозі заплатити за червень.

Волтер знову замовк, а потім засмученим голосом сказав, що має звільнити телефон.

Натхнена завершенням такої складної розмови, вона зателефонувала Річардові й запевнила його, що прийняла необхідне рішення, на що той відповів їй, що точну дату його від’їзду ще не встановлено і що він хотів би заїхати до Чикаго, відвідати кілька концертів.

— Аби я потрапила до Нью-Йорка не пізніше наступної суботи, — сказала Петті.

— Так, вечірка на честь річниці. Де вона проходитиме?

— У готелі «Могонк Маунтен Гауз», але головне — дістатися Вестчестера.

— Я подивлюся, що можна зробити.

Не так уже й весело подорожувати машиною, коли водій вважає тебе — а можливо, й усіх жінок — занозою в дулі, але Петті не розуміла цього, доки не спробувала. Першою проблемою став день від’їзду, який довелося переносити заради неї. Потім у фургоні Герери щось зламалося, а оскільки Річард планував зупинитися в Чикаго саме в його друзів, а Петті до цієї угоди між ними не входила, на них очікувало незручне становище. А через те, що Петті не дуже розумілася на розрахунках відстаней, то коли Річард забрав її на три години пізніше, ніж вони домовлялися, а з Міннеаполіса вони виїхали лише надвечір, то вона не розуміла, з яким запізненням вони потраплять до Чикаго та чому так важливо вчасно опинитися на трасі 1-94. Це була не її провина, що вони виїхали так пізно. Її прохання зупинитись біля туалету в О-Клері, а годиною пізніше — ще раз, просто в полі, щоб поснідати, — не здавалося їй надмірним. Це була її омріяна подорож, і вона хотіла насолоджуватися нею! Але заднє сидіння було повне устаткування, з яким Річард ніяк не міг розлучитися, а його основні потреби обмежувалися тютюном (у нього на підлозі стояла банка для спльовування). Та хоча він і не скаржився на те, наскільки милиці уповільнюють її рух і взагалі все, що вона робить, він також і не заспокоював її. Всю дорогу від Вісконсіна, не зважаючи на його різкість та погано приховувану дратівливість її цілком виправданими людськими потребами, вона майже фізично відчувала його гостру потребу потрахатись, і це не дуже сприяло гарному настрою в машині. Не те щоб він зовсім її не приваблював. Але їй був потрібний якийсь час та простір принаймні для дихання, тому, навіть беручи до уваги її молодість та недосвідченість на ті часи, авторці соромно визнати, що вона вирішила вдатися до нещирої розмови про Волтера, аби просто виторгувати собі ті час і простір.

Спершу Річард не хотів говорити про свого товариша, але коли вона його розговорила, то багато дізналася про шкільні роки Волтера. Про симпозіуми, які він влаштовував, присвячені то перенаселенню, то виборчій реформі в їхньому коледжі, — але жоден із них ніхто не відвідував. Про просування музичних концертів руху нової хвилі, яке він здійснював протягом чотирьох років за допомогою університетської радіостанції. Про його петицію стосовно встановлення нових, краще ізольованих вікон у гуртожитках Макалестера. Про редакційні статті, які він написав для міської газети, присвячені, наприклад, тацям, що їх він бачив на роздачі під час своєї роботи: він підрахував, скільки родин у Сент-Полі можна було б прогодувати на залишки їжі після одного лише робочого дня; він нагадував своїм однокурсникам, що іншим людським створінням доводиться прибирати плями від арахісової олії, які залишаються геть усюди; і як він, завдяки філософському підходу, відучив своїх однокурсників від звички наливати в кашу молока втричі більше, ніж потрібно, а потім лишати на тацях це зіпсоване молоко — невже вони думають, що молоко безкоштовне та нескінченне, наче вода, і аж ніяк не пов’язане з оточуючим середовищем? Річард перераховував усе це у заступницькому тоні — такому самому, як тоді, два тижні тому, із Петті — тоні, сповненому дивної ніжності та жалю по відношенню до Волтера, ніби відчував біль кожного разу, як Волтер стикався із жорстокою реальністю.

— У нього вже були подружки? — спитала Петті.

— Він дуже погано обирає, — відповів Річард. — Западає на неможливих чікс. На тих, у кого вже є хлопці. На тих, хто постійно, відвідує різні гуртки з мистецтва. Була одна другокурсниця, яку він не міг забути аж до останнього курсу. Він відмовився заради неї від ефіру в п’ятницю і взяв замість цього вівторковий ефір. На жаль, я дізнався про це надто пізно, щоб зупинити його. Він переписував її