Читати книгу - "Свобода"

— Дивно, — сказала Петті. — І чому ж це так траплялося?

— Він ніколи не брав до уваги мої попередження. Він дуже впертий. По ньому ніколи не скажеш, але він завжди западає на гарненьких. На красунь із шикарною фігурою. Він дуже претензійний у цьому плані. І це йому під час навчання в коледжі тільки шкодило.

— А ця дівчина, яка завжди заскакувала до тебе в кімнату... Вона тобі подобалася?

— Мені не подобалося те, як вона ставилася до Волтера.

— Ця тема — твій коник, як я бачу.

— У неї був нікчемний смак, їй подобалося вриватися по п’ятничних вечорах. З певної точки зору, в мене був лише один засіб позбавитися їх. І я розповів йому все про тих чікс, на яких він зазвичай западає.

— То ти йому послугу зробив. Бачу, бачу...

— Які ж ми моралісти.

— Ні, серйозно: я розумію, чому ти не поважаєш нас. Усе, що ти бачиш протягом багатьох років, — так це нібито дівчата намагаються розлучити тебе з кращим другом. Мені здається, це дуже дивно.

— Я поважаю тебе, — відповів Річард.

— Ха-ха-ха.

— Ти не дурна. Я б не проти побачитись із тобою влітку, якщо ти справді приїдеш у Нью-Йорк.

— Щось не дуже мені в це віриться.

— Я тільки кажу, що не проти б.

Наступні три години Петті витратила на те, щоб розвинути далі цю фантазію, — дивилася на задні ліхтарі машин, що їхали у напрямку великого міста й гадала, як то — бути «чіксою» Річарда, та чи є шанс у жінки, яку він поважатиме, змінити його; вона уявляла, як ніколи не повернеться до Міннесоти, уявляла квартиру, яку вони могли б знімати разом, уявляла, як напустить Річарда на свою зневажливу середню сестру, та подальше приголомшення всієї родини тим, якою крутою вона стала, уявляла їх ночі разом — до тих пір, поки вони не приїхали до Саут-Сайда, Чикаго. Була вже друга ночі, і Річард ніяк не міг знайти будинок, де живуть друзі Герери. На їхньому путі весь час поставали залізничні шляхи та темна, каламутна річка. Вулиці були пусті, коли не враховувати таксі з постійним місцем стоянки, та де-не-де прогулювались ті величезні лякаючі чорношкірі хлопці, про яких зазвичай пишуть у газетах.

— Було б добре зазирнути до мали, — сказала Петті.

— Це — пронумерована вулиця. Не так-то й складно.

Герерині друзі були митцями. Будинок, який Річард, врешті-решт, знайшов за допомогою водія таксі, виглядав нежилим. На стіні вони побачили дзвоник, що висів на двох дротах, — і як не дивно, він працював. Хтось відхилив занавіску, що закривала віконце в дверях, подивився на гостей і вступив у переговори з Річардом.

— Вибач, друже, — сказав Річард. — Ми затрималися не з власної волі. Просто потрібно десь перекантуватися декілька ночей.

Той митець був одягнений у дешеві відвислі труси.

— Ми тільки-но почали ремонт у тій кімнаті, — сказав він. — Там дуже сиро. Герера казав, ніби ви приїдете лише на вихідних.

— Він що, не телефонував вам учора?

— Так, телефонував. І я сказав йому, що в тій вільній кімнаті панує нелюдський безлад.

— Не проблема. Ми вдячні й за це. Я дещо туди занесу.

Петті не було ніякої користі у перенесенні речей, тому вона охороняла машину, поки Річард повільно спорожняв її. В кімнаті, яку їм виділили, було важко дихати через запах — Петті була занадто молода, щоб зрозуміти: так пахне розчин для гіпсокартону, ще досить свіжий, щоб створювати атмосферу домашнього затишку. Єдиним джерелом світла була стара алюмінієва лампа, закріплена зверху на драбині, з якої сипався бруд.

— Господи, — видихнув Річард, — у них що, шимпанзе стіну кладуть?

Під укритою пилом купою брудних старих ганчірок лежав голий, весь в іржі подвійний матрац.

— Мабуть, ти у своєму Шератоні до такого не звикла, — сказав Річард.

— А це зверху — то простирадла? — несміливо запитала Петті.

Він став ритися в тій купі і знайшов там вовняну хустку, індіанське покривало та плісову подушку.

— Ти будеш спати тут, — заявив він. — Вони знайшли для мене кушетку.

В її погляді було питання.

— Вже пізно, — відповів він. — Ти маєш виспатися.

— Упевнений? Тут багато місця. А на кушетці тобі буде не дуже зручно, ти завеликий для неї.

Петті дуже втомилась, але хотіла його (навіть взяла із собою все необхідне); у неї виникло передчуття, що треба взяти бика за роги, поставити питання руба, адже тоді в неї не буде часу на те, щоб іще раз усе добре обміркувати та, врешті-решт, передумати. І тільки багатьма роками пізніше, майже за півжиття, вона дізналася про причини такої несподівано джентльменської поведінки Річарда і була приголомшена ними. Але в той момент, на тій вологій будівельній ділянці, вона лише могла припустити, що трохи помилилася в ньому або відвернула його від себе тим, що була занозою в дупі і зовсім не стала йому в нагоді, коли він переносив речі.

— Там є щось схоже на ванну кімнату, — повідомив він. — Можливо, тобі пощастить більше і ти знайдеш, як там вмикається світло.

В її погляді, спрямованому на нього, було лише бажання, але він швидко відвернувся. Неприємне здивування цим, стрес від переїзду, похмурість кімнати — і Петті просто вимкнула світло, лягла на те ганчір’я й дуже довго плакала, намагаючись робити це зовсім безшумно, доки її розчарування не потонуло в сні.

Наступного ранку вона прокинулася о шостій від жахливого сонячного світла, а потім провела пречудові довгі години, очікуючи, поки хоч хто-небудь у квартирі прокинеться, і тоді вона справді перетворилася на занозу в дупі. Той день став свідком найменшого прояву податливості за все її життя. Друзі в Герери були якісь недороблені у фізичному плані, і Петті відчула, ніби виросла ще на дюйм, бо аж ніяк не розуміла їх розмови про всю ту хіцівську культуру. Тричі вони давали їй шанс проявити себе, а після того стали демонстративно ігнорувати її; потім їй пощастило: вони пішли геть разом із Річардом, який повернувся вже сам із пончиками на сніданок.

— Я збираюся їм сьогодні допомогти з цією кімнатою, — поділився він. — Мене нудить