Читати книгу - "Свобода"

— Я взагалі-то думала поїхати до озера чи ще кудись. Тобто тут так спекотно. Чи до музею сходити.

Він дуже серйозно на неї подивився.

— Ти хочеш до музею.

— Просто вибратися кудись та насолодитися містом.

— Ми можемо це зробити сьогодні. Грає «Мегезін». Ти їх знаєш?

— Ні, не знаю. Це хіба не очевидно?

— Щось ти не в гуморі. Ти просто хочеш поїхати звідси.

— Нічого я вже не хочу.

— Якщо ми допоможемо їм із прибиранням у цій кімнати, спатимеш сьогодні краще.

— Мені все одно. І шліфувати я нічого точно не хочу.

Кухня виглядала огидно, ніби конюшня, яку ніколи не чистили, і пахло там ніби в домі хворого на голову. Сидячи на кушетці, де сьогодні спав Річард, Петті намагалася читати одну з книжок, які прихопила з собою, сподіваючись вразити Річарда, — то був роман Хемінґвея, але ніяк не могла сконцентруватися через спеку, той жахливий запах, втому, клубок у горлі та альбоми «Мегезін», які грав на гітарі Річард. Коли їй стало зовсім нестерпно від спеки, вона пішла до кімнати, де Річард узявся до роботи, і сказала йому, що збирається погуляти.

Він був без сорочки, волосся в нього на грудях випрямилося від поту, що збігав його тілом.

— Це не кращий район для прогулянок, — зазначив він.

— То, може, підеш зі мною?

— Якщо тільки за годину.

— Ні, забудь, — сказала вона. — Я сама піду. А можна мені взяти якогось ключа від цього місця?

— Ти справді хочеш піти сама, на милицях?

— Так, ти ж не хочеш скласти мені компанію.

— Я сказав, що закінчу за годину і тоді піду із тобою.

— А я не хочу чекати годину.

— В такому разі, — відповів Річард, — ключ лежить на кухонному столі.

— Чому ти до мене такий жорстокий?

Він заплющив очі і, здавалося, порахував до десяти. Було очевидно, як сильно він ненавидить жінок та все, що вони кажуть.

— Чому б тобі не прийняти холодний душ? — запропонував він. — Почекай, поки я закінчу.

— Знаєш, вчора деякий час мені здавалося, що я тобі подобаюсь.

— А ти мені й подобаєшся. Я просто маю попрацювати тут трохи.

— Добре, — відповіла вона. — Працюй.

На вулиці вдень було навіть спекотніше, ніж у квартирі. Петті прогулювалася досить швидкою ходою, намагаючись зробити так, щоб оточуючі не помічали, як вона плаче, та удаючи, що вона знає, куди йти. Річка, до якої вона дійшла, була не такою жахливою, як їй здалося раніше, уночі: вона сильно заросла й забруднилась, але ніяк не виглядала зловісною чи всепоглинаючою. На іншому її боці був розташований мексиканський квартал, прикрашений фестонами — мабуть, вони чекали на якесь мексиканське свято або тільки-но його відсвяткували, а можливо, вони просто ніколи не знімають цих прикрас. Вона знайшла там такерію[62] з кондиціонером, де на неї всі витріщалися, але ніхто не чіплявся; там вона сіла й випила коли, після чого поринула у свою дівочу журбу. Вона всім тілом бажала Річарда, але десь у душі розуміла, що припустилася великої помилки, коли поїхала з ним: усе, що вона сподівалася отримати від нього й Чикаго, виявилося одною великою вигадкою, яка існувала виключно в її уяві. Фрази, які вона пам’ятала зі шкільної лави, типу Іо siento[63], hace mucho color[64] та ¿qué quiere la secora?[65], увесь час випливали з оточуючого гомону. Вона зібрала всю свою сміливість в кулак, замовила три тако, з апетитом з’їла їх і стала дивитися на численні автобуси, що проїжджали повз вікна, залишаючи за собою слід бруду, що блищав на сонці. Час спливав якось по-особливому, і зараз авторка, яка отримала, доволі багатий досвід нудних днів, може позначити його як «депресивний» (він був водночас нескінченним і до огидного швидким; повні до краю секунда за секундою, які складалися у беззмістовні години, одну за іншою). Врешті-решт, коли робочий день скінчився, в ресторанчику почали з’являтися компанії молодих робітників і приділяти їй забагато уваги, обговорюючи її muletas[66]; тому їй довелося піти.

До того моменту, як вона знайшла дорогу, сонце перетворилося на величезну помаранчеву сферу, яка висіла десь у кінці орієнтованих на схід і захід вулицях. Як вона зараз зізналася сама собі, її метою було погуляти так довго, щоб Річард почав хвилюватися за неї; але досягти цього їй аж ніяк не вдалося. Вдома нікого не було. Стіни її кімнати вже були майже закінчені, підлогу ретельно підметено, а її ліжко було акуратно застелено справжніми простирадлами й прикрашено подушками. На індіанському покривалі лежала записка від Річарда, написана малесенькими друкованими літерами; у ній була зазначена адреса клубу та дано вказівки, як туди дістатися. Також вона прочитала: «Попередження: я мав відвезти туди наших господарів».

Поки Петті вирішувала, чи варто взагалі виходити з дому, вона прилягла трошки й задрімала, а прокинулася вже багатьма годинами пізніше, зовсім розгублена, коли повернулися друзі Герери. Вона дострибала на одній нозі до вітальні й там дізналася від найнепривітнішого з них, того, що зустрів їх тоді вночі в самих трусах, що Річард пішов з усіма іншими і попрохав Петті не чекати його й лягати спати — він повернеться вчасно, щоб відвезти її до Нью-Йорка.

— Котра година? — запитала вона.

— Десь перша.

— Ночі?

Друг Герери пильно подивився на неї:

— Ні, ти що, сонця не бачиш?

— А де Річард?

— Він пішов кудись із дівчатами, з якими познайомився. Куди — не сказав.

Як уже було зазначено, Петті дуже погано розумілася на розрахунках відстані. Щоб приїхати до Вестчестера вчасно і встигнути піти з родиною на обід до «Могонк Маунтен Гаузу», вона та Річард мали б залишити Чикаго о п’ятій ранку. Вона проспала надто довго й прокинулася наступного ранку — погода була сіра й похмура, місто — чужим, ніби пора року навіть була іншою. Річард усе ще не з’явився. Вона поїла черствих пончиків і прочитала декілька сторінок Хемінґвея до одинадцятої години, а тоді вже навіть вона збагнула, що не встигне бути на місці вчасно.

Вона стиснула зуби й зателефонувала батькам — за їхній рахунок.

— Чикаго? — здивувалася Джойс. — Повірити не можу. Ти далеко від аеропорту? Зможеш придбати