Читати книгу - "Двійник"

— Уже кілька годин як готовий.

Жінка відкоркувала дві пляшки, передала одну йому. Посьорбуючи своє пиво, дивилася, як він закидає голову й робить великий ковток. «Я ніколи не побачу Деніела таким, — подумала вона. — Безтурботним, босоногим, із вологим після душу волоссям».

Вона відвернулася, зазирнула до пакета.

— То що ви принесли на вечерю?

— Зараз покажу.

Баллард приєднався до неї, почав викладати на стіл різного розміру згортки у фользі.

— Печена картопля. Розтоплене масло. Качани кукурудзи. І головна страва.

Він презентував Морі великий пластиковий контейнер, зняв кришку, відкриваючи двох яскраво червоних лобстерів, від яких досі йшла пара.

— І як їх розібрати?

— Ви не знаєте, як впоратися з цими штуками?

— Сподіваюся, ви знаєте.

— Нічого складного. — Із пакета з’явилися двоє щипців. — Готові до операції, лікарю?

— Тепер я починаю нервувати.

— Питання техніки. Але спочатку треба вбратися, як годиться.

— Перепрошую?

З того ж пакета Баллард дістав пластикові фартухи.

— Ви знущаєтеся.

— А ви думали, що в ресторанах ці штуки видають, аби виставити туристів ідіотами?

— Так.

— Та будьте ж ви людиною. Так ця гарненька сукня залишиться чистою.

Він став у неї за спиною, прилаштував фартух. Мора відчувала його подих у своєму волоссі, поки він зав’язував його в неї на шиї. Його руки трохи затрималися там, і доторк змусив її затремтіти.

— Тепер ваша черга, — м’яко промовила вона.

— Моя?

— Я не збираюся сидіти в цій сміховинній штуці сама.

Баллард покірно зітхнув і зав’язав фартуха на своїй шиї. Вони подивилися одне на одного, на однакових мультяшних лобстерів на нагрудниках, і розреготалися. Так, регочучи, і всілися за стіл. «Кілька ковтків пива на порожній шлунок, і я вже себе не контролюю, — подумала Мора. — І це так приємно».

Детектив узяв щипці.

— Що ж, докторе Айлс. Ми готові оперувати?

Вона взяла свої, тримаючи їх, як хірург, який збирається зробити перший надріз.

— Готові.

Дощ розмірено барабанив по даху, поки вони відламували клішні, трощили панцирі й відривали шматки солодкого м’яса. Виделки вони облишили, їли руками, слизькими від масла пальцями відкорковуючи пиво й розламуючи печені картоплини з теплою, пухкою серединкою. Сьогодні манери були забуті; це був пікнік, вони сиділи за столом босі й облизували пальці. Крадькома кидали погляди одне на одного.

— Так їсти значно веселіше, аніж ножем та виделкою, — сказала Мора.

— Ви ніколи не їли лобстерів голими руками?

— Вірите чи ні, це я вперше маю справу з таким, на якому ще лишився панцир. — Вона потяглася з серветкою, витерла з пальців масло. — Я ж не з Нової Англії. Переїхала сюди два роки тому, із Сан-Франциско.

— Ви мене здивували.

— Чому?

— Мені здавалося, що ви — типова янкі.

— Тобто?

— Стримана. Закрита.

— Я стараюся.

— Тобто, це не справжня ви?

— Ми всі граємо ролі. На роботі в мене є офіційна маска. Я вдягаю її, коли я доктор Айлс.

— А з друзями?

Мора відпила трохи пива, м’яко поставила пляшку.

— У Бостоні в мене поки небагато друзів.

— Чужинцям на це потрібен час.

Чужинка. Саме так вона й почувалася щодня. Дивилася, як копи поплескують один одного по спині. Чула, як вони розмовляють про барбекю та софтбольні матчі, на які її ніколи не запросять, бо вона не одна з них, не коп. Професія стала стіною, яка відрізала її від них. А колеги-судмедексперти всі були одружені і теж не знали, що з нею робити. Привабливі розлучені жінки були незручні, бентежні. Чи то загроза, чи то спокуса, з якою ніхто не хотів мати справу.

— То що привело вас до Бостона? — запитав Баллард.

— Гадаю, мені треба було щось змінити в житті.

— Кар’єрні питання?

— Ні, не вони. Мені було доволі затишно в медичній школі — я трудилася патологоанатомом в університетській лікарні. До того ж мала змогу попрацювати з блискучими молодими ординаторами та студентами.

— Якщо не робота, то причиною має бути особисте життя.

Вона опустила очі на стіл, на залишки вечері.

— Угадали.

— І тут ви скажете мені не лізти не в свої справи.

— Я розлучилася, от і все.

— Хочете про це поговорити?

Мора знизала плечима.

— Що тут скажеш? Віктор був яскравий, неймовірно харизматичний…

— Ого, я вже заздрю.

— Але важко бути заміжньою за таким. Надто велика напруга. Вигоряєш так швидко, що зрештою лишаєшся знесиленою. І він… — вона замовкла.

— Що?

Жінка потягнулася за пивом. Не поспішаючи ковтнула, тоді відставила пляшку.

— Він був не до кінця чесний зі мною, — сказала вона. — От і все.

Вона знала, що Ріку хочеться дізнатися більше, але він розчув цю нотку остаточності в її голосі. «Далі не заходити». Підвівся й пішов до холодильника, узяти ще пива. Відкоркував пляшки, передав одну їй.

— Якщо будемо говорити про колишніх, — сказав він, — нам знадобиться значно більше пива.

— Тоді не будемо. Якщо це болить.

— Може, болить саме тоді, як не говорити про це.

— Ніхто не хоче слухати про моє розлучення.

Він сів навпроти неї і перехопив її погляд.

— Я хочу.

Мора подумала, що ніхто ніколи так не зосереджувався на ній, і не могла відвести очі. Збагнула, що глибоко дихає, вбираючи запах дощу і густий тваринний аромат розплавленого масла. Вона побачила в ньому те, чого раніше не помічала. Біляві пасма у волоссі. Шрам на підборідді — тоненьку білу лінію під губою. Надщерблений передній зуб. «Я щойно зустрілася з цим чоловіком, — подумала вона, — але він дивиться на мене так, наче знає все життя». Десь далеко задзвонив її телефон, але відповідати вона не хотіла, тож він дзвонив, поки не замовк. Це було не схоже на Мору — не брати слухавку, але сьогодні все було інакше. Вона була інакша. Безтурботна. Жінка, яка ігнорує свій телефон і їсть голими руками.

Жінка, яка може переспати з чоловіком, якого ледве знає.

Телефон знову задзвонив.

Цього разу наполегливість дзвінка нарешті привернула її увагу. Більше не можна було його ігнорувати. Мора нерішуче підвелася.

— Здається, треба відповісти.

Поки вона дійшла до спальні, телефон знову замовк. Вона набрала голосову пошту й