Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Повсякденне життя йде своїм звичаєм — і це багатьом зберігає твердий розум. Як під час повітряного нальоту неможливо весь час відчувати страх, так і під зливою буденних справ, випадкових зустрічей, чужих турбот зовсім забуваєш про свої страхи. Думки про наближення квітня, про від’їзд з Індокитаю, про туманне майбутнє без Фуонг відсувались на задній план щоденними телеграмами, бюлетенями в’єтнамської преси та хворобою мого помічника, індійця на ім’я Домінгес (його батьки приїхали з Гоа через Бомбей); він відвідував замість мене менш важливі прес-конференції, старанно прислухався до всяких поголосок та пліток і носив мої кореспонденції на телеграф і в цензуру. З допомогою індійських купців, особливо на Півночі — в Хайфоні, Нам-Діні і Ханої, — він організував для мене свою власну мережу таємної служби і, по-моєму, знав про розташування в’єтмінських частин в Тонкінській дельті точніше, ніж французьке верховне командування.
Ми ніколи не використовували нашої інформації, крім тих випадків, коли вона ставала загальновідома, ніколи не передавали її французькій розвідці, і через те Домінгес користався довір’ям і дружбою деяких в’єтмінських агентів, які таємно перебували в Сайгоні та Шолоні. Те що він був азіат, незважаючи на його португальське ім’я, безумовно, допомагало йому.
Домінгес мені дуже подобався; у деяких людей гордість видно одразу, як шкірну хворобу, чутливу до найменшого дотику, а його гордість була захована глибоко всередині і зведена до мінімуму, який тільки можна уявити в людині. Щодня зустрічаючись із ним, ви відчували тільки його лагідність, скромність і абсолютну любов до правди; мабуть, тільки дружина могла б виявити в ньому гордість. Можливо, правдивість і скромність завжди йдуть поруч: адже скільки брехні породжується нашою гордістю (а в моїй професії, наприклад, — честолюбністю репортера, бажанням знайти більшу сенсацію, ніж твій колега). І Домінгес допомагав мені не звертати на все це уваги, витримувати потік телеграм з Англії, в яких од мене вимагали відповіді, чому я не дав такого й такого повідомлення, а хтось інший дав його, або чому не прислав такої ж статті, яку написав хтось інший; тим часом я знав, що всі повідомлення не відповідали дійсності.
І тільки тепер, коли Домінгес захворів, я зрозумів, чим я йому завдячую, — подумати тільки, він стежив навіть за тим, щоб моя машина була завжди заправлена бензином; і до всього того він ніколи ані словом, ані поглядом не втручався в моє особисте життя. Здається, він був католик, але про це свідчили хіба що його ім’я та місце народження; із розмов з ним не можна було зрозуміти, чи поклоняється він Крішні, чи, може, обмотавши груди колючим дротом, ходить щороку на прощу в печери Бату. Проте його хвороба була для мене й порятунком: вона відвертала увагу від тягаря нескінченних думок про особисті тривоги. Тепер мені самому доводилося відсиджувати стомливі прес-конференції і кульгати до свого столика в «Континенталі», щоб побалакати з колегами, але мені було важче, ніж Домінгесові, одрізнити правду від брехні, а тому в мене ввійшло у звичай заглядати до нього вечорами, щоб обміркувати все те, що я чув. Іноді біля його вузького залізного ліжка в кімнатці, яку Домінгес наймав в одному з убогих провулків коло бульвару Галлієні, я зустрічав кого-небудь з його друзів-індійців. Сам Домінгес, випроставшись і підібгавши під себе ноги, сидів на ліжку; складалося враження, ніби ви прийшли не до хворого, а на прийом до раджі або браміна. Часом, коли в нього починався напад гарячки, його обличчя вкривалося потом, але він ніколи не втрачав ясності розуму. Можна було подумати, що хвороба мучить не його, а чуже тіло. Хазяйка ставила коло нього глечик з свіжим лимонним соком, але я ні разу не бачив, щоб він пив, — можливо, не хотів показати, що його мучить спрага і що страждає його власне тіло.
З усіх моїх відвідин мені особливо запам’яталися одні. Я більше вже не питав його, як він себе почуває, боячись, що питання звучатиме як докір; зате він завжди з великою турботою розпитував про моє здоров’я і вибачався, що мені доводиться щоразу підніматись до нього сходами.
— Я хотів би, щоб ви зустрілися з одним моїм другом. Він розповість таке, що вам слід послухати.
— Що саме?
— Я тут записав його прізвище, тому що знаю, як вам важко запам’ятати китайські імена. Ми, звичайно, не повинні посилатися на нього. Мій друг торгує металевим брухтом на набережній Мітхо.
— Щось важливе?
— Може бути.
— А про що йдеться?
— Краще, щоб ви почули це від нього. У нас тут діються дивні речі, але я ще сам не розібрався як слід.
Піт так і лився з його обличчя, але він не витирав його, немов краплі поту були живими і священними; він не міг би вбити й мухи — щодо цього був справжній індієць.
— Ви добре знаєте вашого друга Пайла? — поцікавився Домінгес.
— Не дуже. Шляхи наші схрестилися, і тільки. Я ще не бачився з ним після Тай-Ніня.
— Чим він займається?
— Працює в економічній місії, але за цим криється безліч гріхів. Здається, він зв’язаний з американськими фірмами. Мені не подобається, що вони примушують французів продовжувати війну, а самі тим часом прибирають усе до своїх рук.
— Я чув цими днями його виступ на прийомі, що влаштувала місія на честь приїжджих конгресменів. Йому доручили проінструктувати їх.
— Бідний конгрес! — сказав я. — Він же ще не прожив тут і півроку.
— Пайл говорив про старі колоніальні держави — Англію і Францію, і про те, що ні англійцям, ні французам нічого сподіватися завоювати довір’я в азіатів. До цього, мовляв, повинна взятись Америка, — в неї руки чисті.
— А Гонолулу, Пуерто-Ріко,— сказав я, — а Нью-Мексіко [54]?
— Потім хтось спитав його конкретно, чи є якісь шанси в місцевого уряду коли-небудь розгромити в’етмінців, і Пайл відповів, що це зможе зробити тільки «третя сила». Мовляв, «третю силу», вільну від комунізму і ганебних плям колоніалізму (він назвав її «національною демократією»), можна знайти завжди. Треба тільки підшукати вождя і вберегти його від впливу старих колоніальних держав.
— Це все з Йорка Гардінга, — сказав я.— Він начитався його, перше ніж з’явитися тут. Пайл казав мені про все це в перші ж дні після свого приїзду і нічого не навчився з того часу.
— А
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.