Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"

– Не реви! – то знову школа, а Зоська Юзичинська втирає сльози з її замурзаних щічок. Рожевий фартушок, дитяча гордість, виявився немодним. І його рожеве личко заплямлене чорнилом. От і плаче Галя. А її товаришки пишаються фартушками модними, чорними, брукселіновими,[61] про які нічого ще досі й не чула сільська дитина.

– Степанів! – грізний оклик доктора Рудницького аж стрясає чепурну гімназистку. – Де міститься Гвадалквівір?

Де Гвадалквівір? А де ворог? Там, у долині? Ні, там, у горах. Наступаємо! Там – москалі. Але ж там чути українську мову. Там українці за москалів воюють? Як стріляти у своїх? Залп гармати, спалах, який осліплює очі…

Гаряче. Нестерпно гаряче. Пісок. Пустеля. А хто сидить під стінами фортеці? Невже сам батько Тарас, сам Шевченко? Ні, то вона сидить в оренбурзьких пісках і читає його вірші. То вона замість нього у цьому засланні? Але чому так багато військових поруч? Полонені. Полонені. Полонені. Гаряче. Пити. Води…

– Стєпанова! Стєпанова! Ти мєня слишиш? – хтось із усіх сил трясе її. Ні, лишень термосить злегка за плече, але у виснаженому тілі нема сил, біль протинає блискавкою і вибухає вулканом кашлю.

– Пєй! – і до губ притуляється горнятко з гіркуватою рідиною. – Ну, лєжи пака. Хм, нада би тєбє другую работу падискать! – гримають двері, світ пливе темними колами, які знову пронизує червона блискавка болю. Олену хитає. Вона падає – падає з ліжка, із сірих простирадел на мокру землю. Так, вона в таборі, у мордовському гнилому болоті. Падає разом із вирізаним шматком торфу, котрий несла в руках. Лице, шию, руки миттю обліплює ненажерна мошкара. А ось хтось біжить на поміч – маленький світлий хлопчичок. Славцю, Славуню, не біжи, дитино моя! Москіти і його обліпили, не стало видно личка. Ні, то не москіти. То ляхи та москалі п’ють кров з її землі. І з неї. І з її сина. П’ють кров, живцем хочуть з’їсти. Але вона не здасться. Вона зараз візьме револьвер…

Але в руках – указка. І на неї дивляться перелякані очі учениць.

– Встати – сісти! – недружний гуркіт, човгання ніг.

– Встати – сісти!

– Встати – сісти!

Перестрашена муха на шибі завмерла, аби ті дівчата нарешті дружно сіли – й Олена почне урок. Навчити. Такому простому, такому важливому – любити свій край: цей Високий Замок і Кайзервальд, ці храми й кам’яниці, ці садки і стави. І людину – плекати у собі людину. Гідну. Вірну своєму слову.

Повернулася до вікна – а там така блакить, там знову плюскоче весна! Летіти – уже можна летіти – у чистий простір, що сяє перлинною ніжністю, м’якістю білопелюстя. Такий прегарний, Господи, такий Твій світ чудовий, а люди… Я вірю, що Ти їх зміниш, Боже! Як добре плисти в Твоєму світлі! Нарешті так легко…

Прийми і мене пелюсткою Твого цвіту…

Анна Хома

Шаленство її мрій

І не буде мати серце спокою,

Доки навік не спічне при Тобі:

Піду світом у вічній жалобі

І зі світу піду за Тобою.

Юрій Морачевський

24 лютого 1926 року

У Львові на розі вулиць Зам’янковського і Міцкевича стоїть кам’яниця, схожа на корабель.

Її ніс дивиться на північний схід, врізаючись у річку з бруківки, на її палубі – тераса з двома лавками й балюстрадою, з якої відкривається вид на собор Святого Юра, її щогла підноситься увись гостросхилим дахом із жовто-червоною черепицею і численними коминами, збудовано її з червоної нетинькованої цегли, міцно поставлено на цоколь із природного каменю, прикрашено майоліковими панно й орнаментами з кахлів, над двома входами вимуровано балкончики, а позаду тераси гонорово дивиться на світ Божий величезне гостре лучкової форми вікно, крізь яке сонце має право заглядати усередину без перешкод.

Там усередині – простора майстерня зі скляним дахом і полотнами на стінах та мольбертах.

Кам’яницю в народі називають палациком Стики за фамілією першого власника-художника, а про те, що її будували власне для нього, свідчить давня цехова емблема художників – картуш із трьома щитами, яку будівничі помістили над головною брамою.

Цю віллу в свій час придбав й офірував Національному музею сам митрополит, і талановиті митці, які не мають засобів до існування, за його запрошенням і протекцією можуть там жити і творити безоплатно.

Бічна брама по правому борту вілли-«корабля» веде до чиншової частини кам’яниці протяжністю в п’ять вікон, на два поверхи і з партером, де містяться помешкання, які Національний музей здає в найм.

Одне з вікон тут завішано білими фіранками з легкого тюлю.

Лютневе сонце проникає крізь ці завіси над фрамугою вузького сталевого вікна змучено і мляво, немов цьогорічна зима видалася занадто важкою і затяжною для нього також.

Софія ворухнулася, прислухаючись.

У палацику Стики сьогодні тихо. Ніхто не гомонів, не сміявся, не плакав, хоча в помешканні художника постійно збиралися творчі люди та їхні шанувальники, там завжди було шумно й велелюдно. Мабуть, нині Олекса поїхав до митрополита, узявши дітей із собою.

Шкода, вона б постукала у стіну біля ліжка, яка межує з його майстернею, і хтось там, може, почув би її і – може навіть, прийшов би подивитися, чого та стара пані так шумить, бо вийти і покликати когось на поміч самотужки вона вже певно не потрафить…

Але все ж таки дивний нарід ті художники, десь собі літають мислями серед хмар, не думаючи про хліб насущний, добре, якщо є кому про них подбати…

Он Олексу по смерті його Анни-Марії, яка залишила йому двох малолітніх синочків, сам митрополит підтримує і морально, і матеріяльно.

Але все одно важко. Софія не раз бачила, як художник годинами стоїть на опустілій терасі, спираючись на вірну паличку, курить цигарки одну за одною і дивиться на Собор. Бо коли до вас приходять хороба і самота, ви довідуєтеся, що таке пекло…

Софія перечікує напад слабості та болю і знову звертається поглядом до вікна.

Її невістка Марія – теж художниця зі школи Новаківського – приємна дівчина, нема на що жалітися, але нащо їй возитися зі встрентною[62] свекрухою?