Читати книгу - "Серця в Атлантиді"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але в мене є знак, братику, бачиш?
— Ніфіга собі!
Тату. Боббі аж млів від заздрощів. Юнак це помітив і посмішка перетворилася в білозубий вищир від вуха до вуха.
— «Діаблос», бля. «Діаблос», братело, — найкрутіший клуб, рулять усіма вулицями. Всі другі — до сраки.
— Вулицями внизу?
— Ну та, а де ж ше, нахрін? Ну, будь здоров, братуха, ти мене вкалуєш. Вопше симпотний, тільки їжак довбаний до сраки.
Двері відчинилися, війнуло гарячим повітрям та вуличним шумом, і молодик зник.
Боббі зацікавив невеличкий плетений кошик на бюро. Хлопець нахилив його і зазирнув усередину. У кошику було повно кілець для ключів з червоними, синіми і зеленими пластиковими брелоками. Боббі видобув один і прочитав золотий надпис: «КУТОВА ЛУЗА. БІЛЬЯРД, ПУЛ, АВТОМАТИ. КЕНМОР, 8-2127».
— Давай, малий, візьми один.
Боббі аж підскочив, ледь не скинувши кошика з брелоками.
Жінка, що увійшла тими ж дверима, що й Лен Файлз, була ще огрядніша за нього. Розмірами вона скидалася на циркову товстунку, проте ступала граційно, наче балерина. Боббі підняв очі, а жінка вже стояла поряд, нависаючи над ним. Сестра Лена Файлза, не інакше.
— Перепрошую, — пробелькотів Боббі, поклав кільце на місце і заходився легенько відштовхувати пальцями кошика від краю столу. І, мабуть, перекинув би його з протилежного боку, якби пухка пані не підставила руку. Вона посміхалася і, на невимовне полегшення Боббі, нітрохи не сердилася.
— Серйозно, я не жартую, візьми собі один, — вона простягнула Боббі кільце з зеленим брелоком. — Дешева фігня, зате безплатно. Ми роздаємо їх для реклами. Ніби сірники, розумієш? Хоч сірників я б дітям не давала. Ти ж не палиш, правда?
— Ні, мем.
— Хороший початок. Від випивки теж тримайся подалі. Ось, візьми. Від халяви носом не крутять, дитинко. Її на світі не так багато.
Боббі взяв зелений брелок.
— Дякую, мем, він гарненький.
Опускаючи кільце до кишені, Боббі подумав, що треба буде його позбутися. Якщо мама знайде таку річ, то не зрадіє. У неї виникне двадцять питань, як сказав би Саллі, а то й усі тридцять.
— Як тебе звуть?
— Боббі.
Він чекав, чи жінка не поцікавиться його прізвищем, і потай зрадів, коли вона цього не зробила.
— А я — Аланна.
Вона простягла руку, зашкарублу від перснів. Вони виблискували, мов лампочки на ігрових автоматах.
— Ти тут з татом?
— Зі своїм другом, — сказав Боббі. — Здається, він робить ставку на бій Гейвуд — Албіні.
Вигляд в Аланни був переляканий і насмішкуватий водночас. Вона нахилилася, приклавши пальця до червоних губ.
— Цить, — прошепотіла жінка, обдавши Боббі міцним алкогольним духом. — Тут не можна вимовляти слово «ставка», — застерегла вона Боббі. — У нас більярдний салон. Запам’ятай це раз і назавжди й залишишся цілий і неушкоджений.
— Домовилися.
— Ти маленьке, гарненьке чортеня, Боббі. А ще схожий мені… — вона помовчала. — Може, я знаю твого тата? Може таке бути, по-твоєму?
Боббі похитав головою, але не дуже впевнено. Адже Ленові він теж на когось видавався схожим.
— Мій тато помер. Дуже давно.
Боббі завжди додавав цю фразу, щоб люди не починали вмиватися шмарклями.
— Як його звали? — запитала вона. Та перш ніж Боббі встиг відповісти, Аланна Файлз сама вимовила його ім’я. Воно злетіло з її нафарбованих вуст, як чарівне заклинання. — Ренді? Ренді Ґарет? Ренді Ґрір? Щось таке.
На мить у Боббі від потрясіння відібрало мову. З легень ніби вибило все повітря.
— Рендолф Ґарфілд. Але звідки…
Аланна радісно засміялася. Її груди заколихалися.
— Ну, переважно по волоссю. І ластовиння… А ще ось цей трамплінчик…
Вона нахилилася і Боббі вгледів пипки гладких, білих грудей розміром з барильця. Аланна легенько провела пальцем по його носі.
— Він приходив сюди грати в більярд?
— Та де. Казав, що з києм не дуже дружить. Заходив на пиво. А іноді…
Вона швидко закрутила руками, ніби мішаючи невидиму колоду, так що Боббі згадався Макквон.
— Ага, не було на світі жодного неповного стриту, який би не прийшовся йому до душі, так мені розповідали.
— Про це я нічого не знаю, але він був хорошою людиною. Міг з’явитися в понеділок ввечері, коли тут, як в домовині, й десь через півгодини всі вже реготали. Завжди ставив пісню Джо Стафорда, забула, як вона називається, і просив Ленні зробити гучніше. Справжнє золотце, здебільшого через це я його й запам’ятала. Золотце з рудим волоссям — рідкісний делікатес, малий. П’яниць не пригощав, такий був у нього принцип, але був готовий віддати навіть сорочку зі свого плеча, тільки попроси.
— Але він, напевно, програвав багато грошей? — сказав Боббі. Він не міг повірити, що розмовляє про це, що взагалі зустрів людину, яка знала його батька. Та, мабуть, багато чого саме так і з’ясовується, зовсім випадково. Ходиш собі по землі, клопочешся своїми справами, аж тут об тебе черкається минуле.
— Хто, Ренді? — вона виглядала здивовано. — Та де. Заглядав на пиво, разів зо три на тиждень, знаєш, коли був тут, поблизу. Він чи то нерухомістю займався, чи страхуванням, чи ще якусь подібну біду продавав.
— Нерухомістю, — сказав Боббі, — він продавав нерухомість.
— І приходив сюди в якийсь офіс. Певно, з продажу промислових об’єктів, якщо нерухомість. А ти впевнений, що не медичне обладнання?
— Точно нерухомість.
— Кумедно людська пам’ять працює, — вела далі Аланна. — Щось пригадується, ніби вчора, але найчастіше час проходить і зелене стає синім. Та бізнесмени в костюмах і краватках з нашого району однаково попропадали.
Вона сумно похитала головою.
Боббі не цікавило, як цей район зійшов на пси.
— Та коли він грав в карти, то програвав. Завжди намагався завершити неповний стрит і всяка така маячня.
— Це тобі мама сказала?
Боббі мовчав.
Аланна знизала плечима. При цьому з передньою частиною її тіла відбувалися цікаві речі.
— Ну, це ваша з нею справа… Та й, може, твій тато і спускав грошенята деінде. Я знаю одне: він сидів тут раз чи двічі на місяць зі знайомими хлопцями. Грав десь до півночі, потім ішов додому. Якби він багато вигравав чи програвав, я б, найпевніше, пам’ятала. А я такого не пригадую, тож, очевидно, гра закінчувалася найчастіше ні вашим, ні нашим. А це, між іншим, свідчить, що він був досить хороший гравець у покер, на відміну від майже всіх он тих.
Вона показала очима в той бік, куди пішов її брат з Тедом.
Боббі дивився на Аланну все збентеженіше.
«Твій батько нас не вельми забезпечив, — любила повторювати мама.
«Страховий поліс,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серця в Атлантиді», після закриття браузера.