Читати книгу - "Стань сильнішим"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Січень
За кілька місяців, холодного січневого дня, в моєму будинку пролунав один із тих дзвінків, які зупиняють час і зненацька все змінюють. Це була моя сестра Ешлі: «Щось не так із мамою! Вона знепритомніла на доріжці перед моїм будинком. Їй погано!»
Я належу до тих, хто хронічно і нав’язливо подумки репетирує трагедію, вважаючи, що, коли щось станеться, буде підготованим. Або що трагедія ніколи не станеться, тому що я готова до неї. Урешті ось що я зробила: пожертвувала радістю у момент її переживання, щоб запобігти болю в майбутньому. Тепер я хочу отримати те, що мені належить: менше болю, менше страху, менше паніки. Але торгівля радістю заради зменшення вразливості — це угода з дияволом. А диявол ніколи не платить по рахунках. Отже, усе, що я відчувала, слухаючи сестру, було суцільним жахом. Нічого не може статися з моєю мамою. Я не переживу цього.
За півгодини після дзвінка ми зі Стівом і Ешлі вже були у відділенні невідкладної допомоги. Ми тулилися одне до одного, очікуючи когось, хто скаже нам, що відбувається з мамою за важкими автоматичними дверима. Я не сумнівалася, що відбувається щось дуже серйозне. За дверима тієї кімнати чулося надто багато метушні, плюс усе було написано на обличчі Стіва. Хороша новина в таких випадках полягає в тому, що Стів — лікар, тож може пояснити, що відбувається. А погана новина в тому, що я дивлюся в його очі вже двадцять п’ять років і знаю, коли він наляканий або стурбований.
Ніхто не має вийти з тих дверей з «отим» виразом обличчя. Я не дозволю нікому вийти з цих дверей з «отим» виразом обличчя. Я відмовляюся це чути. Я не зможу цього пережити.
Нарешті вийшла медсестра і на ходу щось сказала Стіву про встановлення кардіостимулятора. Стів пояснював нам, як працює кардіостимулятор, коли вийшов лікар. Серце моєї мами зупинилося. Електронна система, яка контролює її серцебиття, вимкнулася, і наразі частота серцевих скорочень була ще дуже низькою. Маму переводили в реанімацію кардіологічного відділення.
Я взагалі нічого не зрозуміла. Моя мама була здорова. Вона була молода і активна, працювала повний робочий день і харчувалася чорними бобами і шпинатом.
Лікар пояснив, що маму оперуватимуть наступного ранку і за декілька годин ми зможемо її побачити. Ми залишилися в лікарні і чекали. Моя інша сестра, Барретт (близнючка Ешлі), приїхала з Амарілло, а мій брат у Сан-Франциско був на постійному телефонному зв’язку.
Повільно й непомітно мій фізичний стан ставав стабільнішим. Я не знаю, чи була це реакція на мій власний біль, чи на вираз невимовного страху на обличчях моїх молодших сестер, але я зціпила зуби і упевнено подивилася навколо. Я припинила плакати, випростала спину і озброїлася рішучістю. Я пригадую хореографію ледь помітних рухів, коли я обіймала сестер і ніби вивищувалася над ними. Я стала захисницею — як тоді, коли збирала всіх у своїй кімнаті під час сварок батьків. Такою ж захисницею, яка зверталася по допомогу до батьків, коли вважала, що в однієї з моїх сестер чи брата проблеми. Це моя роль. Опікунка. Поки я граю цю роль, я рішуча. Я — захисниця. І на жаль, я беру на себе до біса більше, ніж будь-хто інший.
У книжці «Танець зв’язку» («The Dance of Connection»)68 Гаррієт Лернер пояснює, що усі ми моделюємо власні способи подолання тривожності: дехто з нас бере на себе надто багато, а інші опускають руки. Надактивні зазвичай негайно починають радити, рятувати, контролювати, керувати і фактично занурюються в чужі справи, не дбаючи про себе. Пасивні в умовах стресу зазвичай розгублюються: вони просять інших перебрати на себе відповідальність і часто самі опиняються в центрі уваги чи занепокоєння. Їхня протилежність, надактивні люди, здаються жорсткими і владними, натомість пасивні можуть справляти враження безвідповідальних або надмірно вразливих. Чимало цих поведінкових моделей засвоєні і визначені ролями, які ми граємо в родинах. Зазвичай первістки схильні перебирати на себе відповідальність, і це саме мій випадок.
Коли нам нарешті дозволили побачити маму, мої сестри мужньо намагалися тримати себе в руках, але їм це погано вдавалося. Я ж натомість була безстрашною. «Що тобі потрібно привезти з дому? — запитала я. — Що мені зробити? Кому зателефонувати? Що потрібно зробити вдома?» Як двоє надактивних діячів, ми з мамою склали довгий перелік справ. Лікар, який прийшов, простягнув руку вітчимові, але я перервала потискання рук, назвалася і почала вивуджувати з нього інформацію. Вітчим відступив і дозволив мені грати мою роль.
Пізніше ми перебралися на перший поверх лікарні. Просторий вестибюль х’юстонської лікарні прегарний: тут є величезні композиції з квітів на досконало розташованих столах, скульптури і навіть рояль. Це чудово, але дивно. Щоразу, коли я проходжу тут, намагаюся подумки примирити вигляд фойє модного готелю, інвалідні візки і людей у білих халатах.
Стоячи біля роялю, я витягнула перелік справ, складений мною і матір’ю, і почала делегувати завдання.
— Ешлі, ти можеш з’їздити до маминого будинку і привезти всі її ліки? Поклади їх в сумку разом з вітамінами. Барретт, зателефонуй Джейсону і розкажи, як справи. Також нам потрібно купити мамі легку бавовняну піжаму.
Записуючи ініціали сестер поруч із кожним пунктом, я почала нервувати щодо того, що справ залишилося дуже мало. Мама хотіла, аби я привезла їй дещо з крамниці, але цього було недостатньо, щоб зайняти мене.
— Знаєте що? Я сама з’їжджу за маминими ліками. Я знаю, де вона все це тримає. І, Барретт, я сама зателефоную Джейсону. Він наляканий, і розмова буде важкою. Важко бути далеко. А також я знаю, де купити піжаму, яка застібається спереду.
Я вивчала список і кивала головою, пишаючись своїм рішенням узяти на себе весь клопіт. Так. Так набагато краще. Буде краще, якщо я сама все це зроблю. Я швиденько змінила ініціали навпроти перелічених справ і зробила кілька нотаток. Мої сестри відступили і перешіптувалися. Коли я нарешті підвела погляд, вони трималися за руки і дивилися на мене.
— Що? Що не так? У чому справа? — запитала я нетерпляче.
Ешлі сказала:
— Ти занадто багато на себе береш.
Барретт підхопила:
— Ми можемо допомогти. Ми знаємо, що робити.
Я раптом обм’якла, впустила аркуш на підлогу, впала в крісло і почала схлипувати. Я поводилася нерозважливо. Люди зазвичай плачуть в залах очікування нагорі, але не в модних вестибюлях. Я розуміла, що влаштовую істерику, але не могла зупинитися. Сестри пробили мою броню. Я почувалася так, наче сорок років дій замість почуттів наздогнали мене. Ешлі і Барретт розплакалися також, але вони підтримали мене і сказали, що все буде добре і що ми подбаємо одна про одну і про маму. Мій вітчим Девід, який спостерігав усе це протягом години (і протягом останніх двадцяти років), поцілував кожну з нас в чоло, вибачив мене за те, що я так грубо повелася в палаті, і пішов виконувати завдання зі списку.
І знову відіграла свою роль особиста історія підйому після падіння моєї мами. Її вибір і робота, яку вона виконала з власним життям, не лише розпалили мою цікавість, вони також змінили моїх сестер і брата. Мама купує стоси важливих книжок на зразок «Танцю зв’язку» Гаррієт Лернер і усім нам дає по примірнику. Це не надто делікатно, але ефективно. Ми із сестрами виявилися здатними на осмислення істини, тому що мама познайомила
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стань сильнішим», після закриття браузера.