Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Оце щойно попрощався з нею, — відказав Борис.
— Заходьте, — відступаючи вбік, сказав Матьє.
Борис увійшов перший і з невимушеною фамільярністю попрямував до письмового столу. Матьє вороже глянув на його худорляву спину: «Він бачився з нею», подумалося йому.
— То ви прийдете? — запитав Борис.
Він обернувся і поглянув на Матьє насмішкувато й ніжно.
— Івіш не… нічого не казала про цей вечір? — запитав Матьє.
— Вечір?
— Авжеж. Сумніваюся, чи вона прийде: вона була так заклопотана своїми іспитами.
— Їй точно-таки хочеться прийти, — сказав Борис. — Вона сказала, що цікаво було б зустрітися вчотирьох.
— Вчотирьох? — перепитав Матьє. — Оце так вона сказала?
— Та вже ж, — наївно потвердив Борис. — Ще ж буде й Лола.
— Виходить, Івіш розраховує, що я прийду?
— Звичайно, — здивовано сказав Борис.
Запала мовчанка. Борис перегнувся через поруччя балкону й поглянув униз. Матьє приєднався до нього, легенько пхнувши кулаком у спину.
— Мені подобається ваша вулиця, — сказав Борис, — та згодом це мусить набриднути. Мене завше дивує, що ви мешкаєте у квартирі.
— Чому ж?
— Хтозна. Така вільна людина, як ви, повинна продати меблі й мешкати в готелі. А що хіба? Місяць ви могли б мешкати на Монмартрі, місяць у передмісті Тампль, місяць на вулиці Муфтар…
— Та що ви, — роздратовано мовив Матьє, — це ж не має ніякого значення.
— Справді, — подумавши, сказав Борис, — ніякого. Дзвонять, — з досадою додав він.
Матьє пішов одчиняти: це був Брюне.
— Привіт, — сказав Матьє, — ти… ти зарано.
— Еге ж, — посміхаючись, відказав Брюне, — це тобі не з руки?
— Та ні…
— Хто це? — запитав Брюне.
— Борис Серґін, — сказав Матьє.
— А, славетний послідовник, — сказав Брюне. — Я не знайомий з ним.
Борис холодно вклонився і відійшов углиб кімнати. Матьє стояв перед Брюне, опустивши руки.
— Він не любить, коли його називають моїм послідовником.
— Зрозуміло, — байдуже сказав Брюне.
Він крутив цигарку поміж пальцями, байдужий і поважний під непривітним поглядом Бориса.
— Сідай, — сказав Матьє, — сядь ось у фотель.
Брюне сів на стілець.
— Ні, — посміхаючись, сказав він, — твої фотелі надто вже розбещують… — І додав:
— Отож, старий соціял-зраднику, щоб тебе побачити, треба прийти в твоє лігво.
— Це не моя вина, — сказав Матьє, — я часто хотів побачитися з тобою, та тебе не зловити.
— А воно й правда, — потвердив Брюне. — Я зробився чимсь на зразок роз'їзного аґента. Мене змушують стільки гасати, що бувають дні, коли я з труднощами знаходжу сам себе.
Він із симпатією продовжив:
— От коли я бачу тебе, то себе знаходжу найкраще, мені здається, ніби я залишався в тебе у схові.
Матьє із вдячністю усміхнувся йому.
— Я вже не раз думав, що нам треба було б частіше бачитися, — сказав він. — Інколи мені здається, ми й старіли б не так хутко, якби часом зустрічалися утрьох.
Брюне здивовано глянув на нього.
— Утрьох?
— Атож, Даніель, ти і я.
— А й справді, Даніель! — приголомшено вигукнув Брюне, — Ще ж є і цей наш друзяка! Ти ж бачишся з ним інколи, правда?
Радість Матьє урвалася: коли Брюне зустрічав Портала чи Бурельє, він, либонь, казав тим же знудьгованим тоном: «Матьє? Він вчителює в ліцеї Бюффон, ми з ним бачимося інколи».
— Так, ми з ним бачимося, уяви собі! — гірко відказав він.
Запала мовчанка. Брюне поклав руки на коліна. Він був тут, важкий і масивний, він сидів на стільці Матьє, з упертим виглядом нахиляв голову до полум'я сірника, кімната була повнісінька його присутністю, димом від його цигарки, його повільними рухами. Матьє подивився на його великі селянські руки, подумав: «Брюне прийшов». Він відчув, як у його серці намагаються знову проклюнутися радість і довіра.
— Ну, а крім цього, — поспитав Брюне, — чим ти займаєшся?
Матьє збентежився: по суті, нічим він і не займався.
— Та нічим, — відказав він.
— Воно й видно: чотирнадцять годин уроків на тиждень і подорож за кордон під час вакацій.
— Так воно і є, — зі сміхом відказав Матьє.
Він намагався не дивитися на Бориса.
— А твій брат? Так само у «Вогненних хрестах»?
— Ні, — сказав Матьє. — Він полюбляє гнучкість. Він вважає, що «Вогненні хрести» не досить динамічні.
— Він зробився дичиною для Доріо, — сказав Брюне.
— Подейкують, ніби так… Знаєш, я щойно посварився з ним, — не подумавши, додав Матьє.
Брюне гостро зиркнув на нього.
— Чому б це?
— Одна й та ж причина: просиш його зробити послугу, а він у відповідь читає нотацію.
— І тоді ти лаєш його. Чудасія, — іронічно сказав Брюне. — Ти що, сподіваєшся змінити його колись?
— Де там, — роздратовано відказав Матьє.
Якусь хвилину вони мовчали, і Матьє сумно подумав: «Тяжка розмова». От якби Борис здогадався, що треба забратися геть! Та він, здавалося, про це й не думав, сидів собі в кутку, наїжачившись, і вигляд у нього був, неначе у хворого хорта. Брюне верхи сів на стілець, він теж давив на Бориса своїм важучим поглядом. «Йому хочеться, щоб Борис звідси пішов», задоволено подумав Матьє. Він втупився незрушним поглядом Борисові в перенісся: може, він таки здогадається під перехресним огнем цих поглядів. Але той і не ворухнувся. Брюне відкашлявся.
— Ви ще займаєтеся філософією, юначе? — запитав він.
Борис потакнув головою.
— І які ж успіхи?
— Закінчую ліценціят, — сухо відказав Борис.
— Ліценціят, — замислено мовив Брюне, — ліценціят, що ж, хай щастить…
І хутко додав:
— Ви не будете гніватися на мене, якщо я ненадовго заберу в вас Матьє? Ви маєте нагоду бачити його щодень, а я… Прогуляєшся зі мною? — поспитався він у Матьє.
Борис стрімко підійшов до Брюне.
— Зрозуміло, — сказав він. — Залишайтеся, залишайтеся: я вже йду.
І легенько вклонився: він образився. Матьє провів його до дверей і з теплотою сказав йому:
— До вечора, еге ж? Об одинадцятій годині я буду там.
Борис засмучено посміхнувся:
— До вечора.
Матьє зачинив двері й повернувся до Брюне.
— Ну, що ж, — потираючи долоні, сказав він, — ти спровадив його!
Вони засміялися. Брюне запитав:
— Може, я був надто жорсткий. Ти не гніваєшся?
— Навпаки, — засміявся Матьє. — Він звик, та я й радий побачитися з тобою наодинці.
Брюне діловито сказав:
— Я старався витурити його, бо в мене всього-навсього чверть години.
Сміх Матьє урвався.
— Чверть години! — Він жваво докинув: — Знаю, знаю, ти не розпоряджаєшся своїм часом. Добре, що ти взагалі зайшов.
— Як по правді, то в мене ввесь день зайнятий. Та вранці, коли я побачив твою мармизу, то подумав собі: «Таки треба з ним побалакати».
— У мене була кисла мармиза?
— Еге ж, сіромахо ти старий. Жовтява, трохи
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Зрілий вік», після закриття браузера.