Читати книгу - "Консуело"

що могло б утішити мене в тому, що я покинута всіма друзями, скинута з трону, куди ще при мені піднесено іншого кумира? І ця ганьба — перша в житті, єдина за всю мою кар'єру — впала на мене за твоєї присутності! Скажу більше: ця ганьба — справа твоїх рук, рук мого коханця, першої людини, яку я полюбила, втративши владу над собою, втративши волю. Ти кажеш іще, що я фальшива й зла, що я розіграла перед тобою лицемірне благородство й облудну великодушність, але ж ти сам цього хотів, Андзолето. Я була ображена, — ти зажадав, аби я робила вигляд, начебто я спокійна, і я удавала із себе спокійну. Я була недовірлива, — ти зажадав, аби я вірила у твою щирість, і я повірила. У мене в душі кипіли злість і розпач, — ти мені говорив: смійся, і я сміялась. Я була розлютована, — ти мені велів мовчати, і я мовчала. Що ж мені залишалося робити, як не грати роль, мені невластиву, і приписувати собі мужність, якої в мені немає? А тепер, коли ця напускна мужність залишає мене, коли це катування робиться нестерпним і я близька до божевілля, ти, який сам мусив би пожаліти мене, ти топчеш мене ногами й збираєшся залишити мене вмирати у тім болоті, куди сам же мене й завів. Ах, Андзолето! У вас кам'яне серце, і для вас я варта ціни не більшої, ніж морський пісок, який приносить і відносить хвиля, що набігає. Свари, бий мене, ображай, якщо така потреба твоєї сильної натури, але все-таки в глибині душі пожалій мене! Подумай, якою має бути безмежною моя любов до тебе, якщо я, така погана, якою ти мене вважаєш, заради цієї любові не тільки переношу всі муки, а готова ще й ще страждати… Але послухай, друже мій, — продовжувала вона, ще ніжніше обіймаючи його, — усе, що ти змусив мене вистраждати, — ніщо в порівнянні з тим, що я відчуваю, коли подумаю про твою майбутність і про твоє щастя. Ти загинув, Андзолето, любий мій Андзолето! Загинув безповоротно! Ти не знаєш, не підозрюєш цього! А я — я це бачу й кажу собі: «Нехай мене було б принесено в жертву його марнославству, нехай моє падіння слугувало б його тріумфу, але ні — все це тільки на його погибель, і я — знаряддя суперниці, що наступила ногою на голови нам обом».

— Що хочеш ти цим сказати, божевільна? — скрикнув Андзолето. — Я не розумію тебе.

— А тим часом ти мусив би мене зрозуміти, принаймні зрозуміти все, що сталося сьогодні. Хіба ти не помітив, як публіка, незважаючи на весь захват, викликаний твоєю першою арією, охолола до тебе після того, як проспівала вона? І — на жаль! — вона завжди так співатиме: краще за мене, краще за всіх і, сказати правду, у тисячу разів краще за тебе, мій любий Андзолето… Виходить, ти не бачиш, що ця жінка розчавить тебе й, мабуть, уже розчавила при першій же своїй появі? Не бачиш, що її некрасивість затьмарила твою красу? Так, вона некрасива, я визнаю це, але я знаю також, що такі жінки, сподобавшись, здатні запалити в чоловіках більш божевільну пристрасть, дати їм пізнати більш сильні переживання, ніж найдосконаліші красуні світу… Ти хіба не бачиш, що їй поклоняються, її обожнюють і що всюди, де ти будеш з'являтися разом з нею, ти залишишся в тіні, будеш непомітний? Хіба ти не знаєш, що талант артиста потребує для свого розвитку похвал і успіху так само, як немовля потребує повітря, щоб рости й жити? Невже ти не знаєш, що всяке суперництво вкорочує сценічне життя артиста, а небезпечний суперник поруч із ним — це смерть для нашої душі, це порожнеча навколо нас? Ти бачиш це на моєму сумному прикладі: одного страху перед невідомою мені суперницею, страху, що ти його хотів у мені витравити, було досить, аби я цілий місяць почувалася паралізованою. И чим ближчим був день її тріумфу, тим слабкішим робився мій голос, тим помітніше підупадали мої сили. Але ж я майже не припускала можливості її тріумфу! Що ж буде тепер, коли я на власні очі бачила цей тріумф — безсумнівний, разючий, незаперечний? Знаєш, я вже не можу з'явитися на сцені у Венеції, а певно, що навіть і ніде в Італії: я занепала духом. Відчуваю, що тремтітиму, що буду не в змозі видати жодного звуку… І куди втекти від спогадів про пережите? І чи є місце, звідки мені не доведеться втікати від моєї тріумфуючої суперниці? Так, я загинула, але й ти теж загинув, Андзолето! Ти вмер, не встигнувши насолодитися життям. І коли б я була така зла, як ти запевняєш, я б раділа, штовхала б тебе до твоєї загибелі, була б відомщена, а я з розпачем кажу тобі: якщо ти ще хоч раз з'явишся тут із нею, для тебе у Венеції немає майбутності! Якщо ти супроводжуватимеш її у поїздках, усюди ганьба й приниження підуть за тобою по п'ятах. Якщо ти житимеш на її кошти, ділитимеш із нею розкіш, ховатимешся за її ім'я, ти ледве животітимеш. Хочеш знати, як до тебе ставитиметься публіка? Люди запитуватимуть: «Скажіть, хто цей гарний парубок, якого завжди можна бачити з нею?» І їм дадуть відповідь: «Та ніхто, навіть менше, ніж ніхто, — це або чоловік, або коханець божественної співачки».

Андзолето став похмурий, як грозові хмари, що збиралися в цей час на сході небокраю.

— Ти збожеволіла, моя мила Корилло! — відповів він. — Консуело зовсім не така страшна для тебе, як це малює тобі зараз твоя хвора уява. Щодо мене, то повторюю: я не коханець її і, безумовно, ніколи не буду її чоловіком. Так само як ніколи не буду жити в тіні її широких крил, як жалюгідне пташеня. Нехай вона ширяє! У небесах досить повітря й простору для всіх, кого могутня сила піднесе високо над землею. Глянь на цього горобця — чи не так він привільно літає над каналом, як чайка над морем? Ну, досить цієї бридні! Денне світло жене мене із твоїх обіймів. До завтра! І якщо хочеш, щоб я повернувся до тебе, будь як і раніше лагідною й терплячою. Ти зачарувала мене саме лагідністю й терпінням. Повір, це набагато більше личить твоїй красі, ніж крики й шаленство ревнощів!

Все-таки Андзолето повернувся до себе в похмурому настрої. І тільки в постелі, майже засинаючи, він задав собі питання: хто міг проводжати Консуело додому