Читати книгу - "Биті є. Макар"

– У мене кращий тост, – глухо прошепотіла Нані. – За мій проект. За те, щоби до наступного літа я перебудувала дім у Процеві…

Ярослав Михайлович Новаковський повертався до хати на Оболонській набережній ще більш спантеличеним, ніж у ту мить, коли Нані оголосила про переїзд до білявого виродка. Виходить, і донині донька не повідала Макарову про те, чому не сідає за кермо, чому перебудовує дім у Процеві. Про Ануку… Розпитати? «Ще не час, тату, – скаже. – Згодом…»

– Що в тебе на душі, доню? – мучився. – Які ти правила для свого кохання склала? Чи просто не віриш білявому до кінця? Як розібрати?

Душевні гризоти дали поштовх парадоксальним діям.

– Треба би ще прослідкувати за цим Макаровим, – наказав начальнику власної охорони. – Та тільки обережно, без поспіху. Нані й цьому білявому не можна знати.

Чорнокоса Нані Новаковська наворожила білявому Сашкові Макарову свої світи. У них не існувало людей, близьких і дальніх родичів, минулого, багатослівних роздумів про життя й амбітних планів підкорити чи принаймні врятувати Всесвіт. Сам винен. Сказав колись: «Мені однаково, яка ти… Розбещена чи цнотлива. Нащо говорити про любов? Однаково не пояснити. Ти… білий крокус. Інших квітів не існує». Омана… Марево. Фата моргана… Немає нічого й нікого, крім них. Реальність день у день довбала гострим дзьобом, варто було тільки розімкнути обійми, та Нані пручалася, наче розмови про них, що вони були ними до того, як пізнали одне одного, породжували загрозливе незліченне буяння інших квітів.

– Давай ніколи не згадувати про те, що було з нами до…

– …двадцять сьомого квітня, – шепотів Макар.

Нані по-дитячому здивовано вигинала вуста. Кивала.

– Нечесно, Сашо… Я пізнала тебе пізніше!

У них усе було нечесно. Й на мить розлучатися не бажали, та справи гнали Макара на фабрику, Нані – у Проців, і, коли розбурхані буденною маячнею, зголоднілі один без одного до нестями, врешті зливалися в єдине під прискіпливою увагою стін Мартиних апартаментів, отоді-то й панували їхні світи.

– Ти єдина… Моє прекрасне божевілля… Мрія…

Як же легко жити, коли не треба брехати і є табу на розмови про минуле. До крил, до наївної віри, що й ніхто тепер навкруги не бреше, усе по-чесному.

– Неймовірно! – розповідав Нані. – Питання по держзамовленню вирішиться саме першого грудня.

– Що ж у тому неймовірного?

– Першого в мене день народження. І такий подарунок… – ляпнув і цілісінький день потім мордувався. Ну навіщо сказав? Хай би – перше грудня, він завалює дім білими крокусами, Нані дивується: «Що це?», він шепоче: «Мій день народження… раніше був першого. Тепер – двадцять сьомого квітня… А це – згадка…»

– Олександре Миколайовичу! – справи безжально шматували Макарові фантазії. Бухгалтер Гурман трусив папірцем у руці. – Катастрофа! Поляк не відвантажить шовк.

Поляк? Ах ти ж сука! Домовилися ж – оплата після отримання партії тканин.

– Що каже?

– …Я вже приготував… готівку, – зітхнув Гурман.

– Добре, їду!

А що робити? Поляк Пішольський сидів у Ковелі, затарював склади тканинами напряму від виробників Польщі та Білорусі, продавав швейникам України і чхав на чесне слово та домовленості. Обіцяв поставити шовк без передоплати? А передумав. І не задурно. Макар уже бував у Пішольського. Привіз десять тисяч свіжих баксюків, і справа зрушилася.

– А держзамовлення? Як же ви встигнете?

Календар свідчив: двадцять п'яте листопада.

– П'ять днів? Устигну майнути до Ковеля й повернутися вчасно. Нічого, Іване Марковичу. Це востаннє! Після Нового року вийдемо на прямі контакти, і пішов він…

Розсміявся. Проблем не було. Тільки справи. Хотів був гайнути на захід у ніч, та вчасно схаменувся: попередити Нані, виспатися, зідзвонитися з Пішольським.

– Ви тут пильнуйте все, Іване Марковичу!

– Бог із вами, Олександре Миколайовичу! Не наврочте! У нас тепер – як на німецькій броварні! Й краплина мимо діжі не пролетить.

– А Пилипенко й досі не заґратував одне вікно на першому поверсі! – відказав прискіпливо. Хазяїн.

Нані приголомшено констатувала руйнування примарних світів. Жити тільки коханням… ніяк не виходило. Перебудова процівського дому повертала до щемних спогадів, наповнювала серце світлою печаллю, вона чіплялася за дерева й кущі – ніяк не відпускала Нані до Києва, до Саші.

Двадцять п'ятого листопада, коли вона вже бігла до «БМВ», за кермом якого скнів Боря Рудь, до Процева раптом приїхав тато. І не впізнати – сірий. Тільки очі чомусь не тільки сумні, а й прозорі. Як та вода.

– Серце…

– З тобою лишуся…

Новаковський усміхнувся тоскно.

– А хто ж твоєму Саші вечерю на стіл поставить?…

– Саша краще за мене готує, – запевнила. – А я тобі, тату, вечерю на стіл…

– Ґаздиня…

– А сам побачиш! Враз перестанеш насміхатися. Я тільки Саші передзвоню…

Макар із прикрістю констатував руйнування примарних світів. Дідько… Як же порожньо в хаті й на серці, коли Нані немає поряд. Мчати в Проців?

– Ні, Сашо. Відпочинь, коли завтра у дорогу. За кермом треба бути…

– Устигну.

– Ні! Зранку буду. Поцілую тебе… перед дорогою…

Чому він завжди слухався її без заперечень? Випив сире яйце – й на сковорідку кидати настрою нема, попхався до універмагу «Україна». Купити у ближніх кіосках цигарки, мінералку, щоби вже завтра ніде не затримуватися.

Вечір топив у льодяних калюжах жовте листя. Розмазюкав багнюку по землі, заплював ліхтарі мільйонами мошкариних трупиків, поривчасто дихав пронизливим вітром, наче захлинався від одчайдушних жадань. Макар щільніше притис до шиї комір куртки, подибав до переходу. Зиркнув на парапет біля цирку, ніби там обов'язково мала сидіти шмаркачка-повія, що колись… Вітер вимітав з парапету целофанові пакетики, що їх нині сотню за п'ятірку на базарах продають.

– Змерзла, сволота… – буркнув зверхньо, пірнув у пішохідний перехід і там, у чорному череві, раптом відчув, що страшенно хоче їсти. Сире яйце тільки розбурхало апетит.

На площі біля «України» цигани смикали поодиноких приїжджих, котрих нелегка винесла з залізничного вокзалу чи готелю «Либідь» у пошуках сумнівних пригод, малолітня пацанва гиготіла, глушила пиво і сцяла, не відходячи від вітрин універмагу, фургончики із шаурмою смерділи на кілометр, а при стіні сусіднього будинку в купах сміття вошкалися волоцюжки й собаки.

Макар стиснув ніздрі.

– Падли…

Цвіркнув слиною, побрьохав до найближчого ресторанчика.

Може, через задуху і сигаретний дим, з яким тут не могли упоратися кондиціонери, може, через несподіване роздратування через ромів-пацанів-шаурму, але Макар не звернув уваги на двійко чоловіків біля барної стійки: один, худий, патлатий, нервово доводив щось другому, куди більш перфектному, кінець кінцем вирвав із його рук конверт, посунув до виходу. Хитнувся. Зачепив стілець механіка.

– Фома? – Макар ухопив колишнього одногрупника за