Читати книгу - "Ностальгiя"

— Яку ще курочку?

— Ну таку, сіреньку. Курчатко, вважай. Чудернацьке. Звикло до рук, то тепер не хоче з курми ходити. До людей горнеться. Настася каже, що вигляділа його на балконі.

Настася… Настася… Настася… Палало місто, хижі відсвіти падали на чорну нічну ріку, а вони пливли у ковчезі, пливли без весел, наосліп, так, за течією, туди, куди несла їх вода, і нічого не мали, окрім сірої курочки та сліпої надії. Настася…

Вони вийшли до річки, на містку сполохано кахкнула дика зеленоголова качка й полетіла в бік острова — видно, збирала тут розсипану Миколою макуху, яку він завжди брав на принаду.

— Ну, виймай, показуй, — сказав Сергій. — Подивимось, чи ти справжній рибалка, чи просто хвалько.

Микола вийшов на місток, став навколішки, нагнувся, узяв мотузок, прив’язаний до стовпчика мертвим вузлом, і… легко витяг його з води. Щось обірвалося всередині, обірвалося, як той шнур, кінець якого тримав у руці. Він кліпав очима, нічого не міг зрозуміти, міг би подумати, що ніякого коропа й не було, то таки все приснилось, привиділося, на правду воно не схоже, але ж у руці теліпався обірваний шнур, відкіль же він взявся?

— Мабуть, мотузок був перетертий, от і обірвався, — розгублено мовив Микола. — Як же це я не побачив?

— Він же у тебе в сітці був? — спитав Сергій.

— У сітці. Зав’язаний на три вузли.

— Тоді шукай у воді, він далеко не втік.

Микола роздягнувся, забрів у річку і відчайдушно став промацувати руками й ногами дно біля стовпчиків, під містком, далі, далі, можна собі уявити, яким пришелепкуватим було його лице, коли він майже носом рив піщано-глинисте дно, здіймав таку каламуть, що якби вірити Сергієві, то сюди б зараз кинулася зграя сазанів збирати жучків-черв’ячків, але ні, не було й одненького, не було навіть того, якого Микола так надійно тут прив’язав.

— Ти не бачив, качка його не понесла у дзьобі? — вкусив Сергій, однак Микола не міг уже навіть сердитись, він очамрів од досади.

— Але ж Настася бачила, що я зловив! — закричав він, немов хлопчак, якого хтось підманив і тепер насміхається.

Сергій присів на містку, підняв шнур, який так і висів прив’язаний до стовпчика, пильно оглянув обірваний кінець і сказав:

— Не трать, куме, сили, вилазь.

— А що?

— Ножем перерізано.

— Як?

— Так, чик — і нема. Якийсь гад поцупив.

— Не може бути, тут же нікого не було, ніхто не бачив, як я його прив’язував, — не міг повірити Микола. — А потім короп у сітці ліг на дно. Я завжди кидаю тут садок із рибою, ніхто не чіпає.

— Дріботи не чіпає. А це короп, — сказав Сергій. — Четвертак у районі, п’ять пляшок самогону. Якщо півпуда, то й більше. От і відрізали.

— Чорті-й-що. — Микола стояв, опустивши руки, в жабуринні, в рясці, що поналипала йому аж на лоба, і не знав, що й думати. Якесь затяте невезіння, якась планида, що обкрадає його навіть у дрібному, відбирає найменшу втіху. «Ввесь світ, здавалось, зговорився, ввесь мир на його напустився, щоб розорить його вкінець»[7].

— Знайшов де сховати, — буркнув Сергій.

— Хто ж це забув восьму заповідь?

— Яку заповідь?

— Не кради.

— Ти шо — богомільний? Я б сам такого коропчука свиснув.

Сергій пройшовся берегом, приглядаючись, чи немає на піску слідів, щось помітив і нагинці почалапав у городи.

— Ого! — гукнув звідти. — Не біг, а сажнями міряв. Ступаки від чобіт за два метри один від одного. Оце чухрав!

— Хто?

— Злодій, хто ж. Зараз побачимо, куди він побіг. Та-а-ак…

Сергій нагнувся ще нижче, розгортав якесь бадилля, принюхувався майже по-собачому, і Микола подумав, що з нього вийшов би Шерлок Холмс: недарма ще маленьким розслідив справу з підпалом Марфиної хати, хоч, правда, злочинця тоді пощадив. Пішов і пішов городами, щез за ожередом, та поки Микола скупався, змив із себе налипле жабуриння, зодягся, Сергій вернувся похнюплено-злий.

— Думав, застану гада з полічним, а він дременув мопедом в район. Там у нього постійні клієнти, тепер уже все, пиши пропало. Зажене.

— Хто?

— Горобець. Сліди привели до нього, а там на дверях отакенний замок. Та я зразу догадався, шо це він.

— Йому що — своєї мало?

— Сука, — вилаявся Сергій. — Мало, бач. Ну нічо’, він удавиться ним. Пішли!

Вечеряли під тим-таки листатим горіхом, якого боялися комарі — не летіли навіть на лампочку, що звисала з гілки, як мічурінська груша.

— Найкраща риба — це м’ясо, — казав Сергій і підкладав Миколі в тарілку ласі шматочки. — Не вішай носа.

Куди подівся короп, не міг зрозуміти тільки Петрусь і розгублено поглядав то на батька, то на тьотю Настасю, яка сама ж удень розповідала, що тато впіймав величезну золоту рибину, а тепер ще й посміхається, підманила, виходить, ці дорослі завжди підманюють.

— Короп відірвався і втік, — сказала вона. — Поплив до своїх короп’ят. Це ж добре, Петрусю?

— Хай би я спершу його погладив. Як кицю.

— Ти ж би його все ’дно відпустив?

— Трошки погрався б, тоді, — з жалем сказав малий.

— Він без води не живе. Хай пливе собі. Це добре, що він утік.

Микола слухав її голос і бачив, як пливе під водою короп, вертає туди, до острова, до старого русла, у корчі, між якими нишпорять малі жовтоокі короп’ята, плавають врозбрід і ніяк не можуть зібратися в зграю, бо десь не стало САМОГО, котрий захищав їх від щук, спекотними днями водив на глибокі студені ями, а в прохолодні ночі — на теплі мілини, на дні яких копошилися такі смачні черв’ячки, слимачки, личинки. Та ось нарешті він повертається, вони САМОГО чують за версту, на радощах їм аж сверблять маленькі вусики, і десь над водою лине солодка мелодія — то легіт-вітерець дмухає в очеретяну дудочку.

— Кури вже давно на сідалі, — сказав Сергій дітлашкам, і Оля повела їх вкладати спати, але тут, наче почувши його, із темноти виринула маленька зозуляста курочка, яка була сама по собі, підійшла до Настасі, злетіла і сіла їй на коліна. Настася гладила сіреньке