BooksUkraine.com » Сучасна проза » Якби 📚 - Українською

Читати книгу - "Якби"

134
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Якби" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 61
Перейти на сторінку:
дасть мені ці знання, — відчувала, що, відкривши любов, піду далі. Тим більше що саме любов була «ключиком» до всього іншого. Пізнавши суть любові — пізнаєш, що таке Бог. Пізнавши суть любові — пізнаєш музику і слово, зрозумієш мистецтво, без якого людина перетворюється на маленький сірник, що горить лише одну мить. І зникає безіменним.

Невже я знала це раніше?

Невже та дівчинка знає це — зараз? Адже звідки, з яких глибин я вирила всі ці думки? Любов виявилася лише каталізатором того, що я знала підсвідомо і про що свідомо забула.

Суть смерті і слави… Смерті, як рідної сестри любові, адже страх втрати надходить лише тоді, коли маєш, що втрачати.

Слави, як бажання жити вічно, або краще сказати — залишити бодай мізерний штрих на землі. І в жодному разі не треба плутати це з марнославством.

Стоп, стоп, стоп, подумки зверталася я до тих невідомих сил, що заволоділи мною, дайте ще трохи часу в цій «лазівці» — і я збагну все, що не встигла за роки своєї дорослості. Про що забула в метушні і гонитві за тимчасовим…

Вкотре я відчувала, що голова моя розколюється. Тяжко було від того, що залишила Івана. Але повернутися не могла. Тоді все піде не так!

Скажімо, дівчинка того нещасливого дня сяде в авто — і загине разом зі своїм другом та його родиною. Адже це життя, що тривало ТУТ, було її життям. Її, а не моїм. І я не могла забрати його собі! Інтуїтивно я розуміла, що перебувати в одному місці одразу в двох іпостасях неможливо — хтось один має зникнути. Мені просто ненадовго випав щасливий квиток, який маю використати з максимальною користю і — якнайшвидше.

Решта — потім.

Думаючи про це, я заспокоїлась.

…Університетський сквер вже був переповнений зграйками студентів. Одні чекали на початок іспиту, інші виходили на лави покурити і роздивитися свої оцінки в заліковій книжці.

Неподалік якась дівчина гірко плакала в оточенні подруг, поруч троє хлопців розпивали пиво «Жигулівське», ховаючись за відкинутими кришками пластикових портфелів-«дипломатів».

От було б кумедно, якби серед них був Мирослав, подумала я.

Юний, дев’ятнадцятирічний, можливо, навіть прищавий Мирослав, якому я запросто можу зробити зауваження суворим голосом «дорослої цьоці»: «Юначе, розпивати алкогольні напої в громадських місцях заборонено!»

А, власне, чому кумедно?!

Цілком реально!

Я весь час забувала про курйозність свого становища. Про те, що можу робити все, що завгодно, вдаватися до будь-яких містифікацій. Емоційна гойдалка кидала мене з боку на бік. Я ледь не заплескала в долоні: точно! Доки є час, вдамся ще до однієї пригоди. Зрештою, не можна втрачати таку можливість!

Отже, спочатку згадаймо, на якому курсі може вчитись мій майбутній чоловік. Він казав, що в тому році закінчував другий. Точно: другий курс філософського факультету. Вони ж з Томочкою неабиякі філософи! Навіть зараз не можуть обійтися без розлогих дебатів.

Я підвелася з лавки: досить сидіти! У мене є ще одна дивовижна можливість використати своє «цікаве» становище в цьому часі!

Вирішила зайти до університету, подивитися розклад іспитів другого курсу і навідатись до дверей екзаменаційної аудиторії.

Я йшла крізь гомінливі гурти студентів, що штовхалися біля розкладів, помічаючи на собі зацікавлені погляди, — все ж таки виглядала досить дивно. Для викладача — надто виклично, для студентки, що прийшла на іспит, — нетипово. Мій відкритий шифоновий топ відверто бентежив юнаків, це було очевидно. Дівчата теж пропікали поглядами мій «прикид» і «хаєр».

Другий курс складав іспит з політекономії на третьому поверсі, в аудиторії номер 304. Якщо врахувати, що Мирослав — людина обережна, не думаю, що пішов «здаватися» у перших рядах.

Я піднімалась знайомими сходами, безпомилково загортала в провулки довгих коридорів, доки не опинилася перед аудиторією з потрібним номером.

Стала біля вікна і дуже пошкодувала, що на мені немає звичних темних окулярів — крізь них я завжди влучно стріляла очима, підмічаючи те, що незручно роздивлятися впритул.

Добре, що на підвіконні лежала якась стара газета. Я зробила вигляд, що мені конче потрібно прочитати статтю. Поверх сторінки з цікавістю розглядала галасливий збуджений натовп, сприймаючи чи не кожного хлопця за Мирослава.

Нарешті серце шалено затріпотіло, підказуючи правильну відповідь: з аудиторії виходив юнак в окулярах. У нього була охайна стрижка, брюки з бездоганними «стрілками» і біла сорочка. Таким самим я його і уявляла! Мирось завжди опікувався своєю зовнішністю і здоров’ям, їв лише корисну їжу, тримався у формі. І зараз виглядав охайно, навіть святково.

З натовпу до нього кинулася дівчина, яку я не помітила одразу в барвистій зграї інших студенток. Невже — Томочка?!

Звісно, вона! Найвишуканіша дівчина на курсі, як з гордістю казав Мирось. У нього завжди все мало бути «найкраще» — оцінки, одяг, жінки. У Томочки вже тоді (тобто — зараз!) була гладка зачіска, а не ті «воронячі гнізда», через які я не помітила її одразу і котрими пишалися модниці. Сукня також вирізнялася стриманістю фасону і елегантним сірим кольором. Пригадую, вона розповідала, що шила сама і обирала фасони, розглядаючи фотографії голлівудських актрис. На шиї — низка штучних перлів. Усе — елегантне, витончене.

Ох, знову подумала я, ну чому він не одружився з нею? Чого йому бракувало?

Поверх газети з цікавістю спостерігала, як дівчина підбігла до юнака, схопила за обидві руки, з хвилюванням зазирнула в вічі. Він мовчки склав великий і вказівний пальці кружечком (його улюблений жест!) — мовляв, все «ОК».

Томочка радісно цьомкнула його в щоку. Вони про щось жваво загомоніли, обговорюючи свої оцінки. Їх обступило ще кілька студентів, розпитуючи Мирося про настрій викладачів.

А я напружено вирішувала, як зробити, щоб вони звернули на мене увагу.

Хто я для них — доросла тітка, нехай навіть і трохи дивна. І яке діло двом молодим людям до цієї тітки, чим я можу їх зацікавити?

Хіба що якоюсь оригінальною балачкою. Певно, вони і зараз полюбляють потеревенити про все незвичайне.

Зграйка студентів відкотилась від цієї пари, кинувшись до наступного щасливця, котрий виходив з дверей аудиторії.

Мирось дістав свою залікову книжку, і вони наблизились до широкого вікна, біля якого я й стояла. Я нашорошила вуха.

Томочка взяла з рук Мирося його «заліковку» і піднесла ближче до світла.

— «Добре», — розчаровано вимовила вона і зітхнула. — У мене «відмінно». На чому ти зрізався?

— Рішення двадцять п’ятого з’їзду КПРС, — сказав Мирось. — Але більше, ніж на «четвірку», я й не розраховував. Усе нормально.

— Ну, це треба було просто гарно зазубрити. Це питання

1 ... 37 38 39 ... 61
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якби», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Якби"