BooksUkraine.com » Сучасна проза » Рожеві сиропи 📚 - Українською

Читати книгу - "Рожеві сиропи"

138
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Рожеві сиропи" автора Артем Чех. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 42
Перейти на сторінку:
які мали утворювати речення. Здобрюючи це все бідними епітетами та порівняннями, Костик невміло вистукував на старому дідовому «ундервуді».

— Так солідніше, — пояснив він. — А записку кожен може написати.

З цим я не погодився, вважаючи, що у машинописному варіанті лист втратить ту проникливу душевність, яка б була у змозі розчулити Іру Іванченко, і та таки б стала нашою жінкою. Нехай спільною, але жінкою.

- І подарунок! Неодмінно має бути подарунок, — занервував Костя.

Ходовим товаром були або наклейки, або жувальні гумки. Зупинитися вирішили на останньому. Костік з боями та істериками виклянчив у не дуже заможних батьків якісь гроші, і ми вирушили до кіоску на вулиці Пастерівській. Два сині кубики бездоганно запакованої жуйки «Love is…» лежали на моїй долоні, два непідробні діаманти сяяли на запаморочливому квітневому сонці. Це були наші ключі до успіху, наша дорога до безмежного щастя, наш головний козир.

Ми розбіглися по домівках. Кожен взяв із собою по жуйці, щоб завтра на одній з перерв (зручніше за все між матрою та фізрою) віддати листа, віддати (кожен сам від себе) жуйки, присягнути на вірність нашій королеві та мати беззастережне право на любов.

Нашу любов.

Але вже ввечері, коли всі домашні полягали спати, я винирнув з-під ковдри, прокрався до свого портфеля і дістав звідти гумовий діамант. Я знаходився у напівсонному стані, моя любов була дещо приглушеною вечірнім переглядом «Кримінальної Росії» та двогодинним стражданням над етюдом Черні. Я легковажно розвернув жуйку і, не думаючи у ту мить про наслідки, жадібно запхав її до рота. «Можна і вкладиш подарувати, — подумав я, — тим більше він якраз про любов».

Уже вранці я усвідомив безславність свого вчинку та фатальні наслідки, які потягнуться за ним довгим страдницьким шлейфом.

Костік цю ситуацію розцінив як ганебний моветон, але наказав не падати духом, а діяти, адже до перерви залишилося якихось десять хвилин.

У мене по-зрадницьки пітніли долоні й тремтіли ноги.

Зрештою, Костік віддав листа, жуйку і проговорив якісь пафосні слова. Я ж, немов останній бовдур, стояв за його спиною і з ледь чутними словами «це тобі» простягнув трохи підім'ятий вкладиш. Усю фізру Іра проплакала, все розповіла нашій класній Євдокії Степанівні, після чого остання провела з нами роз'яснювальну роботу і попросила з цим ділом не поспішати.

А за кілька днів через вікно нашого класу я побачив, як Костік, не дочекавшись мене після уроків, йшов проводжати Іру Іванченко.

У шостому класі вони вже цілувалися. А нині у них дворічний син Арсен та двокімнатна в одному із спальних районів Черкас. А я ще довго картав себе за ту жуйку, і хто знає, якби у той зловісний вечір я не спокусився на неї, то, певно, ростили б ми того Арсенчика утрьох і квартира була б у нас як мінімум трикімнатна.

Арнольд, з яким я свого часу жив в одній квартирі

1

— …так от, коли я займався в театральному гуртку, мене викликала завуч моєї школи і спитала, чи зможу я підготувати якийсь театральний номер, невибагливий етюд, ну, я не знаю, щось таке, простеньке. Підготувати і виступити на шкільному вечорі. Звичайно, відповів я. Завуч вважала мене талановитим хлопчиком і ніскільки не сумнівалася в моїх здібностях. Я два дні вигадував етюд, потім ще тиждень його репетирував перед дзеркалом. Тато дивився на мене як на придурка, але я знав, що я роблю, і знав, що в будь-якому випадку маю не підвести завуча і всю школу. Своїм етюдом я намагався показати людину, яка не може зачесати неслухняне волосся, і я, уяви собі, вірив, що мені це вдається. За день до шкільного вечора проходила генеральна репетиція, куди я не з'явився, а тому ніхто не мав змоги спинити мене і вмовити не робити відвертих дурниць. Мені було дев'ять, і я був надто самовпевнений. Уже перед самим виступом я почав трохи нервувати. Коли конферансьє, учениця з п'ятого «А» Зоряна Цимбал, вийшла оголошувати мій номер, я зрозумів, що це не етюд, не пантоміма, а щось набагато глибше, настільки глибше, що було б непогано йому там і залишитися. І коли Зоряна таки оголосила мій номер, пропищала своїм підкованим голосочком «Чєловєк пєрєд зєркалом» (маю визнати, що назву придумав мій старий), я вийшов на сцену шкільної актової зали і довгих, нескінченно довгих п'ять хвилин намагався побороти волосяний вихор, який ніяким чином не хотів вкластися у зачісці. Протягом цих п'яти хвилин я дивився на присутніх у залі, на обличчя мого класного керівника Євдокії Степанівни, на обличчя моїх однокласників, які ніяк не могли второпати, що ж я роблю, а головне — навіщо. Моє обличчя, особливо вуха, набули бурякового кольору, я вже хотів закінчувати цей ганебний виступ, але моя драматургія складалася з канонічних трьох актів, кульмінація була ще попереду, там мав вискочити ще один чуб, але вже на потилиці, я мав гротескно вискубти волосся, та так вискубти, щоб глядач повірив, і я таки вискуб, однак глядач залишився байдужим до мого театрального таланту, більше того, всі присутні були ладні провалитися крізь землю, аби лише не червоніти за мене. Уявляєш, коли закінчив етюд, із залу не пролунало жодного звуку, ніхто не зааплодував, ніхто навіть не кашлянув. А вже вдома, під ніч, мати знайшла у мене симптоми краснухи. Це мене однокласниця Аня Константинова заразила. За два тижні, коли я повернувся до школи, ніхто й словом не обмовився про той випадок, хоча, я певен, пам'ятали його до самісінького випуску. Після цього я покинув акторство і почав грати на контрабасі.

Це він мені розповів перед сном, коли я вже у напівдрімотному стані докурював свій останній на сьогодні кемел.

У дев'яносто п'ятому році багато що змінилося. Змінився ландшафт пересування, змінилися люди, оточення, змінився я сам.

До чого це все?

Життя було схожим на перший варіант гри «Маріо». Смішне, примітивне, але таке захоплююче. Вісім біт моєї свідомості не відпускали ані мене з цього району, ані цей район з мене, проте довелося покинути рідні місця, і я з незглибимим відчуттям душевного сум'яття таки зробив це. Перебрався до столиці, зробив розрахунки, в яких спочатку довго губився — де краще, де гірше, скільки книжок та аудіокасет придбаю за рік, якщо в день отримуватиму п'ять доларів, скільки часу витрачу на заробляння цих п'яти доларів, скільки годин просплю і скільки листів напишу своєму кращому другу, який залишився у рідному місті. Все вимірювалося і підставлялося у нескладні життєві формули, все переверталося

1 ... 37 38 39 ... 42
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рожеві сиропи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рожеві сиропи"