Читати книгу - "Княгиня Ольга"

у небо, гугоніло й стогнало; крокви трощились й падали з тріском униз — хмари іскор вибухали в небо й сліпили очі. Щербилові й Претичеві мечники підсовували у вогонь колоди, що викочувались з вогнища, голосно й весело перемовлялись, ніби робили звичайну приємну роботу. Ніби й не було під тими палаючими кроквами й колодами людей, що безслідно зникли. Поряд з воєводою крутився і Святослав і також допомагав у тій нехитрій роботі дружинникам, підсовував у вогонь обгоріле паліччя. Це він робив зосереджено, вправно й спритно.

І раптом княгиня побачила, що до палаючої мийні пробивається Гліб зі своїми виучнями. Він щось кричав, рукою вказував на вогонь, відштовхував людей, що стовпіли навколо пожежі й радо дивились на неї. Гліб щось кричав на всі боки, смикав людей за плечі — кілька палаючих крокв упало, та ще можна було вскочити в мийню, бо там же горіли люди...

Ніхто його не слухав. Тоді він сам проскочив першу лінію вогню, в якій горіли стіни, за ним слідом пробігло ще двоє отроків з його схоли... Вони спинились — дим забивав подих й різко бив по очах. Вони закрутились на місці, не бачачи вже ніякого виходу—ні вскочити в мийню не могли, ні повернутись назад, бо не бачили нічого.

Гліб хотів рятувати отих послів!.. Люди забігали навколо мийні, шарпали за руки мечників і воєводу Щербила. Але ті не зрушили з місця. Княгиня закричала. Розпачливо, високо, по-жіночому болісно... Їй здалося, що Гліб уже горить, що ніколи він не випірне з того смороду і гару, що полум'я вже злизало з нього одіж, що вона ніби чує, як тріщить на ньому волосся... Тої миті з тріском впали обвуглені палаючі крокви — і снопи іскор полетіли в усі боки. Одночасно з тією тріскотнявою з вогненного пекла випірнув Гліб — він тяг котрогось з бояр, на якому димів одяг. Двох його отроків не було видно, і люди знову здійняли лемент. Нарешті один з них важко виповз, тягнучи за руку ще котрогось із недогорілих деревлянських бояр.  Другий отрок не з'явився. Тоді у вогонь кинувся Щербило і мечниками, які розкидали навколо нього палаюче паліччя. Він знайшов того виучня, який був уже непритомним і на якому вже горіла сорочка. Хлопця витягли на повітря, збили вогонь рядном і облили водою... Він розплющив очі.

Ольга дивилась на все це жахними очима. Їй пекло в зіницях, пекло в серці... Гліб! Син!.. він був милосердним і до недругів. Такою колись була й вона... Доки не стала володаркою... Але нині вона не може бути такою. Який жаль!.. Нині вона мусить бути схожою на свого меншого синка — на Святослава. Його дитяче серце вже не мало ні жалю, ні милосердя...

—   Княгине... княгине... Тебе кличе воєвода! — смикала

її полу покоївка.

Воєвода кличе її? Але ж... він сам мусить приходити на поклик князів, а не кликати їх! Якась нова гаряча хвиля погорди ударила в її скроні. Вона з серцем одказала:

—   Воєводу я чекаю тут. Я хочу почути його слова.—

Покоївка метнулась до гурту мечників, котрі все ще крути

лись навколо догораючої мийні.

Щербило неохоче підійшов до княгині й не вклонився.

—     Я тебе слухаю, воєводо. Ти хотів мені сказати слово.

—     Хотів,— воєвода гордовито відкинув голову назад. Чиркнув з-під повік на княгиню й... осікся! Таки ж перед ним тепер велично стояла княгиня руська, що очікувала на його мову. Це була вже не Ольга, не жона руського князя, це була вже володарка великої Країни Руси, і він, воєвода, служив їй. І мусив про це пам'ятати...

З його гордовитої постаті поступово випарювалась його холопська гордість. Бо тільки холопи від народження, що досягли вершини державного чину, люблять показувати свою зверхність перед тими, кому служать або служили колись, якщо відчули, що володарі їхні потребують їхньої допомоги й прихильности. Проте Ольга вже не дуже потребувала його підтримки. Вона тепер могла замінити його будь-ким, навіть отим догідливим і дотепним лопуцьком Претичем. Тепер вона стала повелителькою і слухала милостиво раду свого мудрого воєводи.

—   Хотів сказати... Треба скорше з раттю іти до Іско-

ростеня. Доки Малко не дізнався і не зібрався на силі.

Треба забрати Малка і його сім'ю до Києва. А землю

деревську пригорнути під київський стіл...

Ольга з доброзичливим подивом зиркнула на Щербила.

—   Слушно мовиш, воєводо. Збирай тоді рать... І веди

на Іскоростень. Я піду з тобою... На могилу князя-мужа

подивлюся...

Воєвода вклонився. Він був задоволений. Княгиня також вдоволено подумала, що як добре, коли твої підлеглі розуміють тебе з одного погляду. І розуміють своє місце при володарці. «От ми і квити, возносливий воєводо...» Що ж, хай буде так. Якщо хто хоче лишатися біля неї, мають бути корисними і щирими її порадниками. Це єдиний вибір для них, бо тепер вони не хочуть опуститись туди, вниз, де колись виростали і звідки вибились в люди.

Ольга звела брови і вже бачила щось далеке, щось велике й важливе, що лежало на її дорозі. Сказала чи то воєводі, чи собі:

—   А ще треба впорядкувати нашу країну. Яко інші

держави те мають. Має бути одна міра данини... І одна

міра уроків, оброків і продажів. А ще один час і одне місце

збирання. Від того наша країна дістане спокій і міць.

Воєвода тільки очима кліпнув. Справді, він бачив таке і в Болгарії, і в царгородській землі. Єдина міра і єдиний час полюддя і данин дасть лад в усій землі полян, і в дреговичів, і в смолян, і в деревській країні. Княгиня розумно вирішила. Чому ж це він сам не здогадався про це і не підказав їй? Тепер би став поруч з нею — і разом би кермували державою. Як високо вознісся б Київ!

Але, здається, він проґавив свій час. Коли княгиня хотіла його наблизити до себе, він гордовито відійшов від неї, йому було приємно показати їй, що він хоч і простолюдин, але свого кохання не віддасть їй за владу. Тепер же — тепер він має тільки служити їй по його чину або не служити і йти геть... І як шкода! Бо саме тепер був той час, коли б він міг стати справді керманичем Країни Руси поруч з княгинею!.. О, гордість душі, куди ти завела розумного й відважного воєводу?! Тепер бачить він, як вона мстиво віддаляла його від себе. Як отрута влади виповнювала її... Що ж,