Читати книгу - "Біла фортеця"

Після цього Ходжа заприсягся більше ніколи так не чинити. А ввечері його охопило, як на мій погляд, занадто сильне почуття провини. Та не збігло й двох днів, як я зустрів селян, які бідкалися з того, що з ним сталося. Наші аскери, звиклі до розправи, самі вибирали жертву та приводили на допит, а перекладач ставив перші запитання зарано виснаженого від власної жорстокості Ходжі. Про насилля, яке ми чинили, поміж селян уже ходили легенди. Селяни відразу розповідали про свої гріхи, щоб уникнути жорстокості наших аскерів, про яку вже наслухались, вони швидко зізнавалися у власній нікчемності, і, здавалося, що в душі селяни прагнуть затримання й сподіваються на допити, тріпочучи від страху. Ходжу вже не цікавили балачки про зраду подружжя, про ненависть і заздрість бідних до багатих сусідів. Він повторював, що є інша, суттєвіша правда, але, як мені здавалося, і сам сумнівався, як і всі ми, що можна її досягнути. Ми з падишахом відчували, що Ходжа не має наміру відмовитися від задуманого. Власне, тому ми залишалися пасивними глядачами зловісного дійства Ходжі. Якось, коли ми побачили, як над молодим чоловіком упродовж годин чинили допит, у нас зажевріла надія; ми сиділи під накриттям, а нещасний промок до кісток. Парубок зізнався, що він ненавидить вітчима за те, що той кривдить матір та його братів, однак Ходжа раптом заволав, що це зізнання не варто брати до уваги.

Ми продовжували рухатися на північ. Наш шлях стелився між високих гір та дрімучих лісів, отож орда рухалася поволі розбитими дощем дорогами. Мені подобалася таємничість, пронизана невідомістю, подих якої проступав із холодного туману березових та соснових гаїв, від усього пробуджувалася підозра. Ніхто не відав назви місцевості, де ми були, та мені здавалося, що це передгір'я Карпат. Пам'ятаю, як у дитинстві у батьківському домі я дивився на мапу Європи, зображену художником-аматором, і мій погляд щоразу привертали Карпати, прикрашені на малюнку готичними замками та зображеннями оленів. Ходжа занедужав — перемерз під холодним дощем. Однак ми не зупинилися і кожного ранку звертали з дороги, що зачаїлася, ніби навмисне хотіла збити нас з пантелику, і просувалися все далі в ліс. Про полювання ніхто й не згадував, бо розважалися ми не тим, щоб підстрелити оленя десь над прірвою чи водоймищем, а тим, що тримали в страху й нервовому напруженні селян, які чекали на наш прихід! Усе залежало від Ходжі, який вирішував, де, коли і на скільки часу нам треба зупинитися, щоб зробити свою чорну справу і знову продовжити рух, бо Ходжа ніяк не міг віднайти те, чого так пристрасно прагнув. Якось Ходжі забагнулося провести дослід. Я ж не переставав дивуватися падишахові, який смиренно зробив усе, чого вимагав Ходжа — наказав привести двадцятьох яничар для здійснення Ходжевої ідеї. Він почав ставити однакові запитання і яничарам, і русоволосим селянам, які розгублено стовбичили біля своїх помешкань. Іншим разом Ходжа притяг селян до війська, щоб побачити враження від нашої потворної купи металу, яка котилася за султанським військом. Нам була цікава думка простих селян, їхні відповіді були записані, однак нічого з того не вийшло. Сили покидали Ходжу, можливо, через те, що ми, як він стверджував, були далекі від істини; чи від неймовірної втоми, чи, може, від докорів сумління за скоєне, чи від постійних скарг аскерів на нашу зброю, чи від знущань над селянами, а можливо, й через те, що був хворий — важко сказати… Він кашляв, і голос його перетворився на глухе хрипіння, куди поділася та пристрасть, з якою він ставив запитання, відповіді на які знав напам'ять, а коли ввечері Ходжа говорив, що нам треба рухатися вперед, уникаючи розмов про перемогу, здавалося, він зневірився й у собі.

Пригадується той останній раз, коли він без жодної надії у тумані сірого дощу влаштував декільком слов'янам допит. У нас вже не стало сил бути присутніми при цьому, тому ми стояли на відстані. Селяни розгублено дивилися у величезне з позолоченою оправою мокре дзеркало, яке Ходжа ткнув їм у руки й наказав по черзі дивитися й передавати.

На полювання ми вже не виходили; позаду залишалась річка, і ми ступили на польські землі. Наша залізна купа застрягла на розбитих дощем дорогах, це зупинило й поступ війська, від цього я остаточно зневірився. Потяглися плітки про нашу зброю, якій паші та інші воєначальники приписували всі наші біди; невдоволення яничар, залучених до експериментів Ходжі, тільки додавало перцю. Звісно, Ходжа виходив сухим з води, а мене, гяура, звинувачували в усіх смертних гріхах. Коли Ходжа починав свої нудні балачки, від яких утомився навіть падишах, про могутність ворогів, важливість зброї, паші, що сиділи у падишаховому наметі, ще більше зневірювалися у нас. Ходжу сприймали за хворого, та не безнадійного. Всю ж провину звалювали на мої плечі, плечі інтригана, який водить за носа падишаха та насилає прокляття. Вночі, коли ми залишалися на самоті в наметі, Ходжа, як і раніше, зле звинувачував усіх, хто його оточував, називав невігласами, хоча в його словах вже не було тієї завзятості та надії, які, я вірив, допомогли б нам вистояти.

Ходжа ж відчайдушно боровся й не мав наміру здаватися. Не минуло й двох днів, як я цілком втратив надію, — наша металева гора застрягла в болоті, яке утворилося через постійні зливи. Ходжа, попри свій хворобливий стан, не здавався. Нас залишили напризволяще, не давали ні людей, ні коней. Ходжа домігся аудієнції у падишаха та роздобув близько сорока гнідих, зібрав людей, начепив ланцюги на гармати; так минув день, і лише надвечір під поглядами тих, хто молився, відчайдушно шмагаючи коней батогом, зрушив цю залізну купу. Смеркало, коли Ходжа потрапив у немилість до падишаха, який бажав позбутися нашого товариства і не лише через прокляття, яке несла наша зброя, а й через військові втрати. Я не вірив у перемогу.

Уночі, діставшись намету, я дістав уд, який прихопив із собою в похід, і вже хотів був заграти, як Ходжа вихопив його й пожбурив у куток. Чи знаю я, почав він, що військові вимагають моєї смерті? Я знав. Знав і те, який щасливий був би Ходжа, коли б опинився на моєму місці. Та промовчав. Хотів знову взяти свого уда, але він схопив мене за руку, благаючи розповісти про той край, мою батьківщину. А коли я, вигадуючи, як і падишахові, наплів йому про дві пригоди, він позеленів від злості. Ходжі хотілося правди, детальних описів. Запитав про матір, наречену, братів з