Читати книгу - "Ще раз, капітане!"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Затрусившись, він обережно позадкував, але спіткнувся й упав на задок. Молодик допоміг старому встати й узяв його попід руку.
— Але ж любий пане… Кульмане, я нічого такого не сказав. Натякнув лише, що міг би так висловитися. Одначе не зробив цього. Міг би, даймо на те, зажадати сімдесяти п’яти, а то й ста тисяч. Натомість ідеться про півста тисяч і шість відсотків. Тобто я сказав тільки те, що міг би попросити позички на таку суму.
Стариган нервово засміявся.
— Ой, ви такий дивний, пане Голдінґу. Пора нам вернутися до готелю.
Та молодик міцно вхопився за руку.
— Тримаю вас, щоб ви не впали й не зашкодили собі, — сказав він, кивнувши на урвище. — Між іншим, я міг би висловитися ще й так: «Я нещасливець. Завинили в цьому ви і — певною мірою — ваш родич. Я ладен піти на все, що тільки хоч. У цьому випадку я визбутий сумління: таких, як ви, треба нещадно викорінювати. Ми обидвоє лихварі, хоча в цьому ділі я не мастак. Надто вже порядний проти, наприклад, Йосефа Лунда. Ну а ви звичайнісінький злодій — ось така між нами різниця. Не заслужили ви на життя, паскудний старий скупердяю. Лупій, деригріш, упир — ось хто ви. А мені, молодому, бути б щасливим, сподіватися б на багато добрих літ життя. Натомість будь-коли за мною кинеться поліція. Та ще й, знаєте, мушу розлучитися. Моя жінка хоче цього. Я — ні. Я ще міг би знайти щастя, якби тільки — і то передусім — вирвався з Лундових пазурів». Тепер розумієте, чому я змушений вас ненавидіти?!
Кульман спробував вирватися.
— Відпустіть мене! — вереснув він.
— Дзуськи, — відрубав Голдінґ. — Маю добру нагоду. То кажіть: так чи ні?
— Мушу все обміркувати. Тут я не маю ніякої можливости…
— Я теж не маю.
Старий судомно вчепився за лижну палицю.
Спробував вивільнитись, і ось перед самим його лицем — молодикове з очима, повними ненависти та відчаю, а однак і з золотозубою усмішечкою.
І тоді він щосили ударив палицею.
Молодик звалився навзнак, зойкнув, вхопився за рот. Стариган пустився втікати. Не оглядався. Непогано йому вдалося — мигцем увесь спуск згори. Щойно біля самого готелю, вибираючись на гірку, кілька разів беркицьнувся.
Там і побачив, що Голдінґ все ще сидить на схилі, затуливши долонею рот.
Дві телеграми лежали й чекали. Одна — для Голдінґа. Друга — для Кульмана.
Літній чоловік розірвав і прочитав свою:
«Голдінґове становище непевне крп можна з’ясувати крп Йосеф Лунд має багато паперів крп Голдінґ потребує п’ятдесяти тисяч крп Сімон».
І подався до свого номера — відпочивати.
За годину до готелю прийшов молодик, притиснувши до вуст носовичок.
— Я спіткнувся, упав і вдарився об пеньок, — пояснив він портьє. — Вибив три зуби. Чи не надійшла мені телеграма?
Узявши її, прочитав:
«Твердо наполягаю розлученні крп їду до Рима крп дістану гроші деінде крп Ліллі».
Голдінґ прийшов у їдальню дуже пізно. Мав трохи підпухлу горішню губу, однак поводився, як завжди, невимушено. Сидячи за кавою й покурюючи сигару, Кульман розглядав його, примруживши очі.
Молодий їв насилу. Старий підійшов до його стола.
— Перепрошую, пане Голдінґу, — тихо озвався він. — Ви не проти, якщо я посиджу тут хвилинку-другу?
— Будь ласка, — відповів той, помітно шепелявлячи.
— Річ у тім, що я добре обміркував нашу справу. Гадаю, що з певними умовами я зможу роздобути гроші. Але, звичайно, мушу мати певність. І ще одне — дванадцять відсотків. Пристаєте на таке?
Молодик уважно слухав і не квапився з відповіддю. Дуже обережно жував і ковтав, болісно морщачись. Нарешті відклав виделку й став щось шукати в кишені.
— Спасибі, — сказав він, — я вже надумав запозичитися деінде. Але якась користь вам у всякому разі належиться. Ось, прошу.
І поклав на стіл золоту коронку.
— Візьміть же її, вона ваша. Дві інші лежать у снігу, не хотілося мені їх шукати. Ви один знаєте, де вони. Матимете цілий скарб, там-бо нестеменний золотий рудник.
Відтак встав з-за стола й подався до кафе.
Там не було жінки в оксамитній сукні.
— Пане офіціанте, в котрому номері мешкає пані Лінделл?
— У дванадцятому.
Зійшовши вгору сходами, він спинився біля її дверей. Не відразу постукав. Спершу видобув кишенькове люстерко й ретельно розглянув своє лице. Усмішка стала бридкою. Улле скорчив серйозну, печальну, покаянну міну.
Допіру тоді тихенько постукав у двері.
IIIНа новій дорозі
Вони зустрілися на роздоріжжі. Відразу було видно, хто є хто. Молодший стояв, звівши комір пальта, глибоко засунувши руки в кишені, й трохи іронічно, а трохи боязко читав назви двох індустріальних підприємств. Одне — за десять кілометрів на схід, друге — за двадцять кілометрів на захід. А прямо спереду — на півдні — розляглося невелике місто.
Старший, стоячи ззаду, пригладив свою рідку посивілу бороду й з осторогою обізвався:
— Це, мабуть, служить для того, щоб вивчити географічну карту. Га?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ще раз, капітане!», після закриття браузера.