Читати книгу - "Сміх. Біологія, психіка, культура"

J. Duvignaud, Le propre de l’homme, Paris, Hachette, 1985.

Cl. Lévi-Strauss, Tristes tropiques, Paris, Plon, coll. «Terre humaine», 1955.

P. Clastres, Chronique des Indiens Guayaki, Paris, Plon, coll. «Terre humaine», 1972.

Don Talayesva, Soleil Hopi, Paris, Plon, coll. «Terre humaine», 1959.

F. Héritier-Augé, Fait-on rire les enfants en Afrique ?, Bonjour gaieté, Paris, ESF, 1987.

C. Turnbull, Les Iks, Paris, Plon, coll. «Terre humaine», 1987.

C. E. Shannon, W. Waever, Théorie mathématique de la com­munication, Paris, Classiques des Sciences humaines, 1975.

G. Balandier, Le pouvoir sur scène, Paris, Balland, 1980.

É. Blondel, Le risible et le dérisoire, Paris, PUF, 1988.

Експериментальну «антропологію сакрального» в дусі Жоржа Батая, що досліджувала сміх як релігійно-містичний «внутрішній досвід», парадоксально поєднуючи переосмислених на сюрреалістичний лад Ніцше та Геґеля, віднесемо радше до царини філософії; про економіку сміху у Батая див.: Дерріда Ж. Від обмеженої економії до економії загальної // Письмо та відмінність. — К.: Основи, 2004. — С. 507–562. А також розділ «Два учителя: сміх і гріх» у кн.: Фокин С. Философ-вне-себя. Жорж Батай. — СПб.: Изд-во О. Абышко, 2002. — С. 13–18.

Бадью А. Малое руководство по инэстетике. — СПб.: Изд-во Европейского ун-та, 2014. — С. 81.

Бурдье П., Грасс Г. Литература: взгляд изнутри // http://bourdieu.name/bourdieu-grass-literatura

Гройс Б. Художник как персонаж юмористического романа // Искусство утопии. — М.: ХЖ, 2003. — С. 208.

Липовецки Ж. Юмористическое общество // Эра пустоты. Эссе о современном обществе. — СПб.: Владимир Даль, 2001. — С. 215.

Жижек С. Интерпассивность, или Как наслаждаться посредством Другого. — СПб.: Алетейя, 2005. — С. 13–14, 18.

Сучасний погляд на цю класичну тему запропонував Саймон Кричлі: Critchley S. On Humour, Routledge, 2002.

Цит. за: Zupancic A. The Odd One In: On Comedy. MIT Press, 2008, p. 4. Жижек теж приєднується до цієї критики: «Те, що справді бентежить в “Імені рози”, так це глибоко притаманна цій книжці віра в звільняючу, антитоталітарну силу сміху, іронічної відстороненості. Наша позиція ледве не геть протилежна висхідній тезі роману Еко: у сучасних суспільствах, хай то демократичних чи тоталітарних, така цинічна дистанція, сміх, іронія правлять, так би мовити, за частину заведених правил гри. Панівна ідеологія не передбачає серйозного чи буквального ставлення до себе. Напевне, найбільшу небезпеку для тоталітаризму становлять люди, які слідують за її ідеологією буквально: навіть у романі Еко бідний старий Хорхе — втілення догматичної віри, що не знає сміху, — виступає скоріше як трагічна постать: хирлявий пережиток минулого, що скидається на живого мерця, він відверто не є персоною, здатною уособлювати наявну соціальну або політичну владу» (Жижек С. Возвышенный объект идеологии. — М.: ХЖ, 1999. — С. 35.).

Кьеркегор С. Или — или: Фрагмент из жизни. — СПб.: Амфора, 2001. — С. 71.

Фрейд З. Остроумие и его отношение к бессознательному. — СПб.: Университетская книга, 1997. — С. 122.

Минский М. Остроумие и логика коллективного бессознательного // Новое в зарубежной лингвистике. — Вып. 23. — М.: Прогресс, 1988. — С. 298.

Цей класичний поділ систематизований Джоном Морреалом: The Philosophy of Laughter and Humour, ed. John Morreal, Albany, State University of New York Press, 1987. Про колізію між радісним і знущальним сміхом, що чітко виокремилася за часів Ренесансу, див.: Skinner Q. Hobbes and the classical theory of laughter. — In: Visions of Politics, Vol. III: Hobbes and Civil Science, Cambridge University Press, 2004, p. 142–175.

Бейтсон Г. Экология разума. Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии. — М.: Смысл, 2000. (Див. розділ «Гра і фантазія»).

Кайуа Р. Игры и люди; Статьи и эссе по социологии куль­туры. — М.: ОГИ, 2007. — С. 64.

Stanner W. E. H. (1960). On Aboriginal Religion, University of Sydney — Oceania Publications,