Читати книгу - "Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення"

Я ледве її впізнав, її приваблива зовнішність розчинилася; велична краса зникла, сяйливе й усміхнене обличчя, те, яке я знав, стало потворним, гарні очі запали, під ними залягли чорні круги. Ось таким був результат посту та всеношних. Суглоби святих кісток Пелагії, худющі, виднілися крізь шкіру через виснаження, до якого закликала практика аскетизму. Уся її зовнішність направду була гнітюча і землиста, як сіре рядно211.

Інший агіограф писав про святу Аполінарію Єгипетську, що повернулася виснаженою з боліт, у яких відбувала піст. Жінка перетворилася на порожню оболонку без плотської субстанції: «Її тіло виглядало тепер, як панцир черепахи, нещадно скусане комарами»212.

У своїх прагненнях визнання деякі жінки ладні були пожертвувати всім, аби позбутися зовнішньої привабливості та буквально «маскулінізуватися». Висихання крові та молока давало змогу звільнитися від культурно й соціально низького статусу жінки. Висохлі груди і назавжди зниклі менструації, безумовно, скасували їхню здатність народжувати, саму фундаментальну відмінність між чоловіками і жінками.

На думку святого Єроніма, жінки, що практикували аскетизм, мусили відмовитися від двох базових речей: сексуальності та материнства. На найвищу похвалу заслуговували непорочні аскетичні дівиці, їх завжди горстка, їх традиційно порівнювали з негативними образами жінок у цьому ж суспільстві. Зразкові сакралізовані аскетки слугували моделями для наслідування всім іншим жінкам, які не відмовлялися від їжі та сексу, й щомісяця, не будучи вагітними, кровили213.

Чоловіки і жінки, які не хотіли одружуватися, брали монастирський чин і жили в незалежних спільнотах, що мали власні доходи. Християнські ченці обирали відповідний триб життя як символ відданості Богові – традиція, що відтоді втратила актуальність. Ченці носили ряси і вистригали волосся, йшли на постриг, що означав обряд посвячення й відмову від мирських насолод (мал. 12 кольор. вкладки). Черниці покривали волосся і тіло білою, сірою чи темною тканиною, згідно з вимогами чернечого ордену, до якого належали. Здебільшого не прикривали лише обличчя та руки.

Головні убори католицьких черниць нагадували комбінацію гре­ко-римських накидок і так званих мусульманських хіджабів для жінок. У Середні віки такий вид покривання голови свідчив про побожність і невинність. На картині про народження Марії всі благочестиві жінки, які піклуються про матір Марії після пологів, носять скромний одяг, що покриває їх волосся і шию, одяг на кшталт того, який сьогодні носять ортодоксальні мусульманські жінки (мал. 17 кольор. вкладки).

До шостого століття на Середньому Сході функціонували монастирі, де жили представники обох статей. Згодом втрата репутації призвела до чіткого розмежування монастирів.

У західному Середньовіччі, як і в інших культурах, існувала градація непорочності, залежно від певної стадії життя жінки: періоду незайманки, статусу заміжньої та вдови. Деякі теологи називали їх нареченими Христа, що догоджали жениху постом.

Жінки, близькі до мирського життя, дбають про власне тіло, насичують його солодкими оліями, запахами та парфумами, прикрашають розкішним одягом і золотом, дарують насолоду собі подібним чоловікам, та тільки не Богові. Христос потребує від нас не цього, його цікавить лише чисте серце й непорочне тіло, пожертвувані посту214.

Першим і найвищим з досяжних рівнів жіночої доброчесності вважалася незайманість. Дівчатам рекомендували берегти свою чис­тоту, аж допоки не підуть під вінець. Другого рівня, гідного високої похвали, могли досягти вдови, що відмовилися від повторного заміжжя і надалі утримувалися від інтимних стосунків. Третій рівень доброчесності залишили жінкам заміжнім, утрата цнотливості для яких була неминуча. Для тих, хто за життя був вірним своїм чоловікам, ідеал непорочності перетворився на взірець моногамної чистоти. У всіх випадках доброчесність стосувалася не лише поведінки, а й одягу.

У християнських творах перших століть духовні герої становлять приклад чистоти і стриманості. Земні спокуси аж ніяк не для них. Відомі самітники на картинах протистоять навколишнім принадам. Показовим є приклад християнського святого Антонія (251–356 рр.), що походив з Єгипту. Цей аскет, згідно з переказами, провів певний час пустельником у Лівійській пустелі, де його випробовував сам диявол. Зразкова стійкість Антонія – улюблена тема коптського і східно-православного іконопису.

У західному мистецтві святого Антонія зображають в убогій печері пустельника, де з’являвся диявол у вигляді голої чи спокусливо одягненої жінки, що прагне звести його на манівці. Караючи своє слабке тіло, Антонію вдається вистояти перед спокусою. Аби позбутися грішних думок, пустельник ставав ногами у вогонь. Не дивно, що саме до цього святого зверталися по допомогу ті, кого спіткали шкірні болячки, як-от лишай і рожа, хвороби, що їх раніше називали «вогнем святого Антонія». Отож чоловіки, що дали обітницю безшлюбності, просто одягнені, стали свого роду суспільним дзеркалом, здатним продемонструвати, як християни різняться від решти суспільства – язичників, єретиків, ненажер і пияків, що віддаються похоті та через мирські справи відволікаються від майбутнього спасіння.

У пошуках християнської ідентичності

Як і рабини, впливові християнські теологи (початково їх називали отцями церкви) зверталися до своїх вірян з настановами про те, як слід одягатися. Подібно до єврейської традиції, увагу фокусували передусім на жінках. Розкіш світу, легковажна одежа, прикраси й косметика асоціювалися з непристойним бажанням сексу. Християнина, одягненого в пишне вбрання, що мав на собі коштовності, осудливо порівнювали з «розпусним і безпутнім ідолопоклонником»215.

Навернені у віру чоловіки і жінки мусили вирізнятися з-поміж інших зовнішнім виглядом, себто простотою і поміркованістю, що заміняли їм торгову марку. Основний суспільний наголос падав на скромну одежу без прикрас, що мало б підкреслювати ідентичність християн у навколишній світовій спільноті – приклад, який мусульмани на Заході іноді також намагаються продемонструвати. У перші століття християнства одяг і зовнішній вигляд почали відігравати важливу роль у власному усвідомленні ідентичності та у стосунках між невіруючими і християнами, з іншого боку, а також поміж чоловіками і жінками, про що свідчать тогочасні тексти.

Отець церкви Климент Александрійський (бл. 125/150–215 рр.) вважав, що жінки поза домівкою повинні обов’язково одягатися: «тільки тоді, коли їхні