Читати книгу - "Роза Вітрів"

— Ти схудла, вбита, нещасна і постійно п’яна!

— Я? — вдаю китайську туристку.

— Роби як хочеш!..— відмахується Дениска. Він знає, що я зрозуміла. І я знала, що давно у дупі.

Все було гірше, аніж я хотіла нетверезо бачити.

Єжи не працював, він стверджував, що у цілому світі немає роботи, достойної Його Величності. Наші губи до крові гризли злидні. Я вже не пригадувала, як це — прокидатися без в’юнкого бодуна, без ребристої сухості подушечок пальців від алкогольного зневоднення. Я не уявляла падіння у сон без сексу або сварок з Єжи. А коли його, Єжи, не було, то в бій рвалися випивка і заспокійливе. Це і стало сенсом мого життя.

Чим довше я забивала на себе, не дозволяла дивитися у люстро правди, тим щільніше мурував мене холодним важким цеглинням зсередини тупий відчай. Відбірний і відбійний.

Ми спивалися темпами ленінського танґо: Єжи з розпачу через свої безглузді творчі поразки; я — через Єжи. Я його кволо втішала, щось цявкаючи про Ван Гога. Він зітхав і опускав голову. Я цілувала його м’яке прокурене волосся.

— Я через тебе колись отак загнусь,— мовив Єжи, якось сумно-сумно зводячи п’янкуваті очі побитого цуця. Я сиділа трохи вище на підвіконні. Відчула, як знуда лі-ліпутиками крокує моїм душевним стравоходом. Мене нудить від Єжи. Його вогненним кучерям жорстоко і збочено не пасує зеленкуватий колір шкіри. Його життєрадісності дико дається цей пригнічений і спустошений стан. Повітря довкола гірке й прострочене.

— Я ж не примушую тебе пити! — скидаю попіл і промахуюся повз попільничку. Курво, п’яна дура! П’яна дура! Ти вже не можеш по-людськи струсити попіл!

— Я не про те...

— А про що, любий?! — злісно на нього зиркаю і раптом зі всієї моці відштовхую від себе.— Заберися геть! Ти мені огидний! Я тебе ненавиджу!

Закриваюся руками і починаю схлипувати. Хотілося йому крикнути, що це через нього, через нього зі мною таке чиниться, що він — джерело усіх моїх бід. Але язик чомусь такий сухий і неповороткий. Та і сльози у мене зараз п’яні, солодко-гіркі, як вишні.

Єжи з риком скинув зі столу допиті пляшки, навернув кілька кіл майстернею. Я налякано зойкаю, притуляю до рота тремтячі пальці.

— Ти дума-аєш, мені з тобою легко?! З тобо-ою так всі нося-аться, па-анькаються! Роза та-ака талановита, у Ро-зи навіть одна лі-інія — вже бездога-анність! Раптом я справді тебе коха-аю?! Але ти ж як суцільне роздоріжжя, з тобою ніколи нічого точно не відо-омо, нічого не зрозу-мі-іло. Як російська рулетка! Яка куля буде смерте-ельною? Коли ти мене доб’єш? Коли ти вже з’їси мене-е?! Ти ж себе нищиш, дава-ай і мене заодно! Подивися тільки, на що ти схожа-а? Як ти живеш? Ти пропива-аєш свій талант, здоров’я. Дума-аєш, я не бачив, що в тебе вже руки трусяться, ти вже риску прове-ести рівну не можеш! Подиви-ися на себе! Коли ти в оста-аннє писа-ала? Я тебе вже на-авіть не хочу... Ти на люди-ину, на дівчину не схожа...

— Я худ-дожн-ник! — крізь сльози, запинаючись, червоним розбухлим ротом мимрю я.

— Сра-ака ти!

Кроки. Кроки. Кроки. Здіймається трухла пилюка зі старих дошок на підлозі Розпачливий натужний зойк трамвая на вулиці. Кроки. Кроки. По шибах жбухають криваві крила замерзлого заходу сонця.

Якась мить — Єжи заточується. Кілька метрів тиші. І він спустився на підлогу біля вікна, почав цілувати мої по-піонерськи гострі коліна. Я все так само сиділа, холодніша за грудневу бруківку.

— Ну чому все та-ак? — пошепки спитав він.

Я нічого не відказала. Не мала чого сказати. Злизувала сіль з губ. Трималася за його руку, ніби за шарф Айсе-дори Дункан.

Єжи, мабуть, і не здогадувався, що алкоголь — далеко не першопричина, а лише наслідок усього мого надлому, безнадії. Проблема в тім, що я не можу саме його, Єжи, ані приборкати, ані примиритися з його легковажною природою.

Стерпіти Єжи майже нереально — мудрий не як філософ, а як практик, що на власній шкурі збирав усі без винятку прояви життя, він міг за примхою однаково вміло або вдарити, або приласкати; егоїстичний, з вітром у дупі, він, здається, говорив лише затим, щоби чути власний голос; заглядав з щемливою надією у вічі, щоби бачити у них своє прекрасне відображення. Єжи не любив, коли чиясь думка розходилася із його власною, дослухати він міг тільки за умови тягучої лести.

У побуті Єжи нестерпний, він не визнає порядку, не любить докладати до чогось рутинного найменших зусиль. Усі мої спроби привчити його до елементарної поваги до спільного простору закінчувалися поразкою. І не зі злості, для нього це було щось на кшталт дитячої гри у вередливого хлопчика, який не хоче складати після себе машинки і роботів. Можливо, нічого страшного у цьому всьому не було, адже я теж далека від дисципліни й педантичності. Ми обоє — богема до звивин ДНК. Просто я надміру терпко відчувала його присутність поряд із собою. Надто вже чітко вловлювала його. І все, все поряд набувало

інакшого, нового, незвичного, гострішого сенсу — саме життя, мої реакції, його поведінка, наша бездушне розхристане кохання.

Єжи враз зводився на диби, коли хтось ступав на мозоль його правди. Він не зносив усі розмови про речі, які перетинали непевний