Читати книгу - "Роза Вітрів"

Чи, власне, я так думаю. Ходжу собі мовчазна й занудна, зціпивши зуби.

Єжи знав, яких величезних зусиль потребують усі мої спроби бути витриманою, і тим солодшим йому видавалося дражніння.

Це виглядало схожим на те, як вітер пустотливо теребить і здіймає коротку пишну спідницю, яку ти перелякано притискаєш до пітних стегон обома руками. І наївно думаєш, що ніхто так і не побачив твоїх трусиків.

Отак ми з ним і жили: я хапалася за спідницю, він її здирав.

Загалом, нам було постійно весело — ані дня без пригод — але це був хрумкий чорний гумор. Як активоване вугілля при отруєнні.

Єжи, цей витончений вар’ят, зрідка ставав до біса романтичним. Притаскував мені здоровецькі букети польових ірисів, волошок, маків. На моє питання, де здобув таке щастя, загадково усміхався, відтираючи засохле багно зі своїх кедів. Він казав, що, хоч і звуть мене Розою, але я справжнісінький дикий ірис.

Взимку, коли квітів у природі не було, він міг притарабанити жменьки снігу і засипати мені за виворіт. Восени — жужми сухого листя.

А ще з подорожей привозив казна-які камінці, мушель-ки, уламки цегли, сухі квіточки, шматки тканини — сувеніри близькі його серцю, але мало збагненні для мене. Я складала їх у коробку в кутку. І по-своєму тішилася.

Варто зазначити, що Єжи незле готував, вкладаючи всю фантазію та бездоганний смак і лишаючи після себе купу брудного посуду. Якщо вважати таким казанки, пластмасові судочки і одноразові тарілочки.

Ми багато працювали разом. Я писала, Єжи підказував і допомагав. Ми витрачали не одну годину, не одну добу, прагнучи домогтися досконалості. Він у такі моменти ставився до мене із дивовижним терпінням і розумінням, втішав, коли щось не виходило. Після кількагодинної напруженої роботи з мене різко вилітали всі сили, як буває, показують у фільмах про екстрасенсів-контактерів чи шаманів. До того окрилена шаленою енергією, я враз опадала, не могла ворушитись, не мала сил говорити від виснаження. Єжи обережно брав мене на руки, ніс до туалету, клав нашу підстилку на унітаз, садовив мене, чекав доки зроблю свої справи, потім підмивав, умивав личко, натягував труси з джинсами, ніс назад, вкладав у ліжко.

На ранок він підносив до мене нове, завершене напередодні полотно — я ледь зводила голову від перевтоми.

— Дивися, воно ще кра-аще, аніж попереднє.

Я затулялася руками, вкладаючи їх собі на голову щільно, ніби вербовий тин, плакала:

— Прибери його! Я не хочу бачити! Воно потворне! Чуєш? Викинь його! Я... нездара...

Мене спустошував біль невідомого походження, біль розриву живої матерії, що поєднувала мене із цим полотном, котре вже не являлося мною.

Проходив тиждень, рана затягувалась, мене попускало.

Я ніяк не могла збагнути, що ж за дивинний талант віднайшов у мені Єжи, що так турботливо й тремтливо носиться зі мною. Талант віртуозно писати його?

Коли я відлежувалася, тьмяна й безпомічна, Єжи віддано мостився біля мене, залипав мовчки годинами — що для нього просто патологія.

— Зна-аєш, це дивовижно — слідкувати за ти-им, як ти народжуєш нові фо-орми,— сказав він якось.— У мене аж голова-а йде обертом, коли спостеріга-аю. Ти ще не розумієш, що ти ро-обиш, можливо, ніколи так і не второпа-а-єш, чим тебе нагородили... Але зна-ати, усвідомлювати, що відбува-ається, що йде через тебе — це найвищий да-ар для мене, лузера. Бути з тобою, бути з твоїм тала-антом — це те саме, що бути. зноситися високо-високо. в не-ебо. Ти для мене — не-ебо...

От звідки ноги росли у його такого щемкого «хочу бути в тобі»! Для нього ця фраза майже не містила еротичного навантаження. Він хотів бути в осередку мого таланту, доторкнутися через мене до неба.

— Ти хворий, Єжи,— слабко відказувала я. Бо він так само проймався цією диковинною недугою енергетичної відсутності, відсутності себе. А потім мине кілька годин, п’ять, можливо, дванадцять, я підведуся на ноги. Сміятимусь і питиму. І він так само стібатиметься, вдаючи, що не здатен говорити, не здатен жити серйозно. Можливо, піде по своїх просто знайомих, можливо, чкурне шукати місце, де його люблять, чи розповідатиме якусь маячню. І ми дружно вдаватимемо, що нічого не було, що такі розмови нам удвох тільки привиділися.

Це був найтяжчий період мого життя — шлюб із Єжи.

Тижні за тижнями гайнули перекотиполем, гуляйвасею, потекли студені потічки, вилизуючи рівчаки поміж снігом на міських клумбах; до моїх вій прикипіла розпачлива безутішна весна. Чомусь пахла вона старечим несвіжим тілом.

Все так само плела і продавала ідіотські пістряві шапчини, до яких уже давно не відчувала аніякої приязні. Чомусь раніше думалося, що з успіхом моєї персоналки щось зміниться у житті, зінакшиться обов’язково на краще. Але все лишалося там, де його порозкидала доля: закуток Андріївського, майже Боричів Тік, холод, спека, пиво і товсті полум’яні щоки Октябрьова.

— Розко-мімозко, з тобою геть щось не те,— у серцях пробубнів він.

— Зі мною?! — силувано широко усміхаюсь, як у рекламі зубної пасти.

— Ні, з Венерою Мілоською!.. З тобоюто-бою!

— А що не так?