Читати книгу - "Роза Вітрів"

— Що?!

— Коханням.

— Хіпі ти сраний! Сам так харчуйся! — Буркала я, закопилювала губу і відверталася до стінки спати далі.

Я можу продрімати кілька діб підряд. Часом це зараджує у боротьбі з голодом і апетитами Єжи.

Ми пили із ним багато, пили постійно. Так само іноді вишкрібаючи останню дрібноту на дешеве вино у пакетах чи на дволітрове пиво у пластику. День — «Алазанська долина»; наступний — портвейн «Три сокири». Ми стрибали з води у полум’я, ніби у гарячці, не вміючи балансувати, втримуватися на якімсь рубежі. Контрасти всюди й в усьому — ледь не життєве кредо.

У нас нерідко хтось жив на вписці — якісь приятелі та знайомі знайомих, яких вже ніхто не кликав, вони самі припиралися на наш поріг. Час од часу рятувало від голоднечі те, що вони приносили із собою якусь поживу.

Ми чимало патякали на теми близькі до містичних із філософським проблиском.

— Що ти бачиш, коли малюєш? — спитав мене якось квітучий-бородатий кримчанин.

— Єжи,— розсміялась я.

-А я ось думаю, що художники, усі творчі люди, коли творять, то бачать перед собою божественне світло, бога...

— Значить, він — бог,— хіхікала я.— Ні, суть у тому, що байдуже, що ти бачиш очима. В ці моменти ти можеш бачити... чимось іншим.— Єжи клав свою вітряну голову мені на худі коліна й упівголоса коментував почуте: «сракою бачити». Йому геть не подобались наші балачки. Я продовжувала: — Своїм іншим, астральним тілом, своїм дублем.

Єжи виразно бухикав, відкидався назад і голосно реготав, причому очі його лишалися двома м’ятними льодяниками — твердими і слизькими. Він давав зрозуміти, що сміється з нас.

— То через те, що ти нічого не розумієш і не маєш власної думки з цього приводу,— казала йому на це подо-брому, по-материнськи. Єжи бісився й матюкав усе чесне товариство.

Усякий раз, як ми напивалися упівсвиста,— починали буянити. Мене проривало на казання усім правди у вічі. Єжи ж заходився витикатися у вікно, горланити блатні пісні, через які вряди-годи просочувалася його глибоко залита у глянс плебейська натура. Не можу сказати, що мені це не подобалося. Його грубість заводила. Потім Єжи тягнуло надвір, він репетував, що піде шукати місце, де його зрозуміють, приймуть й покохають таким, як він є.

Ішов.

Я не стуляла очей цілу ніч.

Потім ранком під ембієнтно-тамбурний гул всередині голови набирала його номер:

— Повернися. дуже прошу.

— Ти мене кохаєш? — питав він карамельно-безтурботним голоском.

Довга пауза. Я із величезним зусиллям виплоджувала із себе зізнання (ніби вперше):

— Кохаю...— Ця сцена повторювалася не один раз. І ніколи-ніколи, чуєш, мені ще не вдавалося з легкістю мовити вирішальну репліку. Не зважувалася навіть собі відкритися, що відчуваю щось до свого власного законного чоловіка. Ні, нічого дивного у цьому немає. Любити його — це носити біля серця бомбу, що примотана до тебе витим і манливим, як опіумний дим, мереживом.

Телефонне мовчання найгостріше, доводить до стану, порубіжного з розпачем, особливо коли спливають останні копійки з рахунку. І після паузи, глибокої як провалля, я волаю йому в електронну тишу:

— Заборони!!! Заборони мені кохати себе! Я тебе прошу, я так більше не можу. Я молю — заборони мені. Я послухаюся, я покорюся. Бо сама ніяк. ніяк не справлюся.

Він нічого не відповідав у слухавку. Вже коли вертався додому, брав моє лице у свої широкі теплі долоні, обволікував глибоким голосом, таким гірко-солодким, як стиглий грейпфрут:

— Ну як я мо-ожу? Ти ж вільна. І я вільний. Розумі-ієш?

Про наші сварки і примирення ходили легенди.

Якщо я спалахувала блискавично і намагалася спопелити його гнівними поглядами, підпекти грубими слівцями, то він же зводив мовчанням, супокійним тоном, зникненнями й холодом. Для мене це було найтяжчим, найгіршим — ці години напруженого затишшя.

Єжи подобалося довести мене до шалу, піддражнюючи, а потім не дати викричатися.

— Я в захваті, ти буваєш такою темпераментною! — відказував він, терзаючи мене насмішкуватим поглядом. Я починала захлинатися.

— Йди до дідька! — сичала, підстрибуючи на місці від гніву.

Так, мій характер ніколи не був легким. Через це часто гризлися: провокував Єжи, а я розвертала шквал. Я зумисне його дратувала, пустельного скорпіона, борючись із його байдужістю. Чи моїм страхом його збайдужіння. Щось за схемою «б’є — значить любить».

Ми затіяли якусь незрозумілу й невідомо кому потрібну гру, не узгодивши поміж собою правила.

Він виймав із мене боязкі зізнання, ловив своїм ротом на льоту, жадав, потребував, вимагав постійно чути, що його кохаю. У більшості випадків я віднікувалась, вислизала, не бажаючи затягувати коло, накреслене білою крейдою на долівці нашого із ним життя. Він мене не кохав, не кохає і ніколи не буде — до чого всі медоточиві слівця? Я не бажала, аби він брехав мені. Так само не хотіла вітрити із ним.

Останнім часом я навчилася приборкувати власні емоції. Усе життя мені казали, що я нестримана, неадекватна, різка на слова й істерична. Тепер