Читати книгу - "Обережно: міфи!"

коли 1203 року князь галицький Роман Мстиславович вдруге «сів во Києві» (номінально, бо фактично не залишив Галича, посадивши замість себе на київський стіл Ростислава, сина постриженого в ченці Рюрика), то, як пише літописець (Татищев, 1964. — с. 328–329), «нача гадаті со князі й дружиною про устрій Руської землі». Роман післав послання до «всіх місцевих князів» з пропозицією нового «устрою», згідно з яким Київ визнавався «старійшим столом у Руській землі», на якому належало княжити «найстаршому і найтямовитішому». А коли київського князя прикличе до себе Господь, пропонував він, мають «зійтися до Києва місцеві князі — володимирський, і чернігівський, і галицький, і смоленський, і полоцький, і рязанський, і подумавши, оберуть найстаршого і найпридатнішого». Як бачимо, Суздальщина серед «місцевих» — руських — князівств не значиться. Ба більше — хоча «Всеволод суздальський був старшим, і Ростиславичі, як вони казали, «положили на ньому старійшинство», все ж, на думку М. Грушевського (1992. — с. 216), Всеволода «не брали... в рахунок між кандидатами на Київ». Однак, наголошує історик, Всеволод всіляко намагався посилити «свій вплив на Україні». З цією метою суздальський князь «постарався пересварити князів» і здійснив це настільки вдало, що викликані ним «нові замішання в Україні», зазначає М. Грушевський, «привели до нового зруйнування Києва, як і попередні, викликані Андрієм». Окрім того, як визнає у виданій Академією наук СРСР 12–томній «Истории СССР с древнейших времен до наших дней» Б. Рибаков (1966. — т. I. — с. 587), від середини XII ст. у Киева «були два постійні напрямки боротьби, що вимагали постійної готовності. Перше і найголовніше — це, зрозуміло, Половецький степ... Другим напрямком боротьби було Володимиро–Суздальське князівство (тобто останнє було постійно ворожим Русі. — М. Л.). Від часів Юрія Довгорукого північно–східні князівства, вивільнені своїм географічним положенням від необхідності вести постійну війну з половцями, спрямовували свою військову потугу на підкорення Києва...» А розпочиналася ця довготривала агресія проти Русі з сумнозвісного походу А. Боголюбського... ">[32].

Не було, певно, жодної плутанини із цим і в простих мешканців Київської Русі. Ось, наприклад, що казали «ростовці й суздальці, й переяславці, й вся дружина у від малого до старого, з'їхавшись до Володимира» (ПСРЛ, 1962. — т. 1. — с. 371) після вбивства А. Боголюбського, зарізаного власними слугами 1174 р.: «...князя нашого убито, а дітей у нього нема, синок його у Новгороді, а брати в Русі, по кого й хочемо послати в свої князі».

Так само, до речі, відділяв «Руську землю» від своїх «вотчинних» земель й сам зверхник Ростово–Суздальїцини, цієї, за висловом М. Грушевського (1992. — с. 191), «свіжої слов’янської займанщини на фінськім ґрунті», А. Боголюбський. Ось, наприклад, як 1174 р. відповів він на клопотання Ростиславичів, аби Роман Ростиславич знову вернувся до Києва княжити: «зачекайте трохи, послав єсм до братії своєї в Русь (можливо, під цією, як зазначав М. Грушевський, «українською “братією”» Боголюбський розумів своїх союзників Ольговичів, що претендували на Київ. — М. Л.): яка мені вість буде від них, тоді й відповім вам» (там само. — с. 203).

Однак ці добре відомі факти анітрохи не бентежать сучасних російських істориків. Вдавшись колись до подібних перекручень, що кричуще грішать проти історичної правди, вони — скористаймося виразом О. Прєснякова — возвели їх у категорію «історичної аксіоми» і так зрослися з ними, що зовсім не помічають їх самовидної хибності. А тому дуже болісно реагують на будь–які спроби ті хиби виправити. «...Зараз у науковій літературі, та й серед широкої громадськості набрала силу думка, — нарікає відомий славіст–мовознавець, член–кореспондент АН СРСР О. Трубачов (1987), — що нібито незручно називати нашу початкову писемність та її мову “русскими”, позаяк то є спільний спадок мови й культури не одних росіян, а й українців та білорусів». На думку вченого, такий підхід є яскравим прикладом того, як, виходячи із правильного засновку, вдаються до неправильних висновків. «Адже Русь Х–ХІ століть, — переконує він величезний загал читачів “Правды”, — сама себе інакше й не називала, а лише Руссю, Руською землею», вдаючи, ніби не знає, що в ті часи Руссю себе називала зовсім не та «земля», на якій пізніше — значно пізніше! почала створюватися сучасна Росія...

А як має сприйняти більш–менш обізнана з історією людина «перли» згаданого раніше А. Ананьева типу (1993, — с. 27): «Орди Чингісхана та Батия, що вторглися на початку другого тисячоліття нашої доби в межі Росії», не кажучи вже про безкінечні підміни історичних назв різних місцевостей знеособленим і штучним визначенням «терени сучасної Росії»? Можна лише із впевненістю сказати, що самі Чингісхан та Батий, як і їхні сучасники, ні про яку «Росію» ні сном, ні духом не відали, бо у певний історичний період будь–які «межі» мали свою, цілком конкретну, історичну назву. Цікаво, а як би відреагував сам Анатолій Андрійович на заяву, скажімо, з мого боку, що, мовляв, 971 р. наш київський князь Святослав водив руських (не плутати з російськими!) воїв не на Візантію, а у «межі» Туреччини, або що року 1552 військо Івана Грозного захопило та зруйнувало столицю Татарської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки Казань?

На цю родимку російських істориків — «повсякчасну похибку бачення, яка переплутує всі наші поняття», спричинену тим, що вони порівнюють «свою теперішність не зі своєю минувшиною», а з таким собі «стороннім зразком» на кшталт «тисячолітньої» Росії на підґрунті «спільної колиски» — ще півтораста літ тому звертав увагу згаданий К. Кавелін (1897. — с. 596–597). «Почнемо з того, — наголошував історик, — що ми прожили не тисячу літ, а значно менше». І переконливо доводив це, посилаючись на незаперечні історичні джерела: «Відкриймо перший наш літопис... Укладач його знає малоросіян і перелічує різні галузі цієї гілки руського племені; називає північно–західні галузі того ж племені... але знаменно, що великорусів він зовсім не знає. На схід від західних руських племен, де тепер проживають великоруси, мешкають, за літописом, фінські племена... А де ж були тоді великоруси? Про них у переліку племен, що проживали в теперішній Росії не згадується ані словом... Із цього цілковитого мовчання слід зробити висновок, що на той час цієї, тепер найчисленнішої... гілки руського племені (далі Кавелін цілком обґрунтовано називає її «молодшою гілкою руського племені».