Читати книгу - "Червоний диявол"

сына славетного негды Федора Ходыки, войта киевского, добре нам и месту заслуженнаго мужа, который, против бунтов козацких крепко стоячи при достоинстве нашем господарском, горлом запечатовал, а брата родного зошлого негды Иосифа Ходыки, войта также киевского, добре уряд справуючаго». При цьому король вказує на досвідченість Андрія Ходики, яку він здобув, «заседаючи з молодых лет своих на вряде помененного места Киева». У дальшому тексті грамоти король доручає новому війтові: «бунтовникам и шкодливым замишком в месте нашом Киеве вчасно забегати, и выкротных и непослушных в войтовском присуду водле права карати». Андрій Ходика старанно виконував цю інструкцію до 1648 року, коли спалахнуло повстання Хмельницького. Не здогадавшись про наслідки і не передбачивши його розмірів, Ходика продовжував посилено переслідувати у місті осіб, що підозрювалися у співчутті козакам, та вживав суворих заходів проти міщан «зуфалих» (непокірних). Тим часом події відбувалися надзвичайно швидко і невдовзі стало очевидним, що цього разу козацький рух здобуде перемогу: київське населення усе сильніше заявляло про своє співчуття і козаки наблизились до міста. Становище війта і його партії дуже ускладнилось. Як пізніше скаржився Андрій Ходика, деякі члени магістрату вступили у змову проти війта, вирішивши не лише позбавити його уряду, а й відібрати маєток і саме життя. Довгий час війт був змушений переховуватись і, врешті, на початку 1649 року він підписав зречення з посади та письмово визнав незаконними усі свої дії впродовж чотирьохлітнього урядування містом. Місце війта посів представник народної партії — Богдан Сомкович.

1651 року, після Берестецької битви та зайняття Києва Радзівілом, Андрій Ходика з’являється ще раз і поспішає розпочати позов проти осіб, що змусили його відректися від посади; але з відступом польського війська він назавжди щезає з міста. Багатство, накопичене міщанською віткою роду Ходик, розвіялося так само швидко, як маєтки, захоплені їхніми родичами Криницькими. Ходики змушені були покинути Київ разом із тим іноземним урядом, на догоду якому вони нехтували інтересами своїх співгромадян. Подальша доля їхнього роду нам невідома, але в рядах київського міщанства після 1651 року ім’я Ходик більше не зустрічається.

Післямова перекладача
Київські повісті М.Старицького: художній текст та історична дійсність

Уже багато років триває суперечка про те, чи можна зараховувати до української літератури твори, написані письменниками-українцями, на українському матеріалі, з використанням української лексики — як сучасної, так історичної, — але не українською мовою. Переважно ця суперечка починаються і завершується Гоголем, та насправді згадувана літературна традиція задовго до Гоголя розпочалася, а хтозна, чи не триває досі? Хай там як, наприкінці 19-го століття вона ще існувала. А саме тоді були написані дві повісті на тему громадського життя Києва кінця XVI-го — початку XVII-го століття, які саме і хотілося б обговорити.

Написав їх Михайло Старицький у співавторстві з донькою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, зайве навіть нагадувати, що обоє завжди позиціонували себе українцями, причиною вибору російської мови для частини їхніх творів стали міркування цензурного характеру і можливості публікації. Це стосується також київських повістей. Перша з них, «Червоный дьявол», друкувалася у 1896 році в газеті «Нижегородская почта», друга, «Первые коршуны» — в 1900, в газеті «Киевское слово». Важко, однак, назвати мову повістей безумовно російською: персонажі раз у раз вдаються до цілком українських висловів, цитуються історичні документи чи твори, які виглядають чужорідними в російському тексті. Та й взагалі описувана київська давнина настільки сильно співзвучна з українською дійсністю, аж деякі епізоди видаються живцем запозичені з найновішої історії.

Отож, чи не настав час повернути київські повісті в рідну для них українську літературу? А заодно розібратися, наскільки ж вони є історичними?

Бо щодо цього останнього питання теж виникають чималі сумніви. Старицькому не раз закидали наявність у його творах численних анахронізмів. Досить згадати хоча б картоплю посеред XVII-го століття (в романі «Перед бурею» трилогії «Богдан Хмельницький»). Тим паче підозрілим виглядає «Червоний диявол» — ну як може виявитися історичною коротенька повість з авантюрно-романтичним сюжетом (усілякі непорозуміння та зовнішній світ наче завдалися метою розділити закохану пару, однак, завдяки як глибині почуттів, так і певним хитрощам, вони зуміли перебороти всі перешкоди) та ще й зі щасливим завершенням (весіллям, звісно)? Трохи вірогіднішими здаються «Первые коршуны» (як сказано в післямові до одного з видань, «написані на тому ж історичному матеріалі», що й перша повість, зі спільними героями і навіть численними спільними уривками тексту, однак їхній час дії, порівняно з «Червоним дияволом», віднесений років на двадцять уперед). Але ця повість так і зосталася незавершеною.

Тим часом, тема, схоже, видавалася М.Старицькому важливою, бо він планував ще й третій твір на схожий сюжет — «Війт Балика».

Як подумати, то є в цьому щось знаменне. Письменник, творча й особиста доля якого тісно зв’язана з Києвом, на рубежі двох епох пише про Київ хоча й трьохсотлітньої, порівняно з його часом, давнини, але теж переломної епохи. Коли давнина, яку так хотіли б утримати при житті деякі герої твору, все одно змінюється новиною. Бажаною чи ні, але, щонайменше, тривожною.

Не випадково кінець XVI-го — початок XVII-го століття стали предметом особливого зацікавлення також тодішніх істориків, наприклад, В.Антоновича (є підстави вважати, що М.Старицький багато деталей та навіть концепцій цих своїх творів почерпнув із класичної розвідки В.Антоновича «Київські війти Ходики»). Тоді ж був виявлений та оприлюднений так званий «Київський літопис», складений у першій чверті XVII-го століття, який досі вважається першорядним джерелом відомостей про киян та Київ тих часів.

За сотню з лишком років, які відділяють уже нас від епохи Старицького-Антоновича, історики встигли дещо переоцінити, дещо уточнити, дещо й видозмінити. Втім, залишаються в силі питання, які, мабуть, ставили собі вже й тоді. Чи існує щось таке, як національний характер? Чи дуже він змінюється при зміні соціального устрою, приналежності до певної держави? А характер міста, чи можна взагалі виявити і описати щось таке тяжкозрозуміле?

Коли міста, то, звісно, Києва. Бо Київ у повістях Старицького — не просто місце дії. Можна сказати, що це рівнорядний герой!

Київ ранньомодерної епохи

Опис Києва у «Червоному дияволі» може здивувати читача. Місто, яке перед нами постає, цілковито не схоже ні на блискучу столицю княжої доби, ні на сучасний мегаполіс. Готова декорація до фільму жахіть, самі пустки та руїни, не треба й червоного диявола, щоб перелякатися. Ті споруди, храми та укріплення, які, здавалося б, визначають обличчя Києва впродовж усього часу його історичного життя, або давно покинуті і повільно розпадаються, або й зруйновані дощенту. Місто, схоже, скорчилось до невеликої частки своєї давнішої площі