Читати книгу - "Тихий Дін"

Сергій Платонович підійшов до столу, крутнувся на верескливих закаблуках.

—— Ну? — пальці його за спиною дряпали спідню дошку писемного столу.

—. Прийшов довідатись... — Митько пірнув у холодну слизоту очей, що свердлили його, і мов з холоду знизав плечима,—'може віддасте Лисавету?

Розпач, злоба, боягузство видушили на зніяковілому Мить-ковому обличчі піт, скупий мов росяна вогкість у засуху.

В Сергія Платоновича тіпалася ліва брова і щирилась, вивертаючи бордовий низ, верхня губа. Витягуючи шию, він весь хилився вперед.

— Що?.. Щ-о-о-о?.. Мер-зот-ни-ку!.. Геть!.. До отамана тебе! Ух, ти, сучий син! Пас-ку-до!..

Митько, посмілішавши від чужого крику, стежив за приливом сизої крови, що напирала на щоки Сергія Платоновича.

— Не вважайте за образу... Думав вину свою покрити.

Сергій Платонович закотив набухлі від крови й сліз очі й кинув під ноги Митькові чавунну масивну попільницю. Вона рікошетом ударила Митька в коліно лівої ноги, але він стійко стерпів біль і, рвонувши двері, викрикував, щирячись, нахабніючи з образи та болю:

— Воля ваша, Сергіє Платоновичу, як хочете, а я від щирого серця... Кому вона отака здалася? От і думалося неславу прикрити... Атож надкусаний кусень, кому він потрібний? Собака і той не їсть.

Сергій Платонович, прикладаючи до губ зіжмакану хусточку, йшов за Митьком крок-у-крок. Він загородив дорогу через парадний хід, і Митько вибіг на двір. Отутечки Сергій Платонович тільки оком моргнув Омелянові-кучерові, що стовбичив серед двору. Поки Митько шпортався коло тугого засува на фіртці вихопилися з-за рогу комори чотири випущені собаки й, побачивши Митька, майнули по чисто заметеному дворі.

З Нижнього з ярмарку привіз Сергій Платонович 1910 року пару чорних кучерявих цуценяток, суку й песика. За рік вимахали в бичка річняка, спочатку рвали на бабах, що ходили повз Мохівський двір, спідниці, потім навчилися валяти бабів на землю і кусати їм литки, і тільки тоді, як загризли до смерти панотця Панкратія теличку та пару Атьопинських підсвинків, Сергій Платонович наказав узяти їх на ланцюг. Спускали собак ночами та раз на рік, на весні на парування.

Митько не встиг повернутися, як передній, на окличку

Баян, кинув йому лапи на плечі і зімкнув пащу, ув'язивиш зуби у ватяному сурдуті. Рвали, тягнули, клуботалися чорною грудою. Митько відбивався руками, пильнуючи не впасти. Мельки бачив, як Омелян, розсіваючи з люльки іскри,, потяг наниз і грюкнув фарбованими дверима.

На ріжку ґанку, притулившись спиною до ринви, стояв Сергій Платонович, сукав біленькі кулачки, порослі глянце-витим шерстким волоссям. Хитаючись, вирвав Митько засув і на закривавлених ногах витягнув за собою рикливий, гарячо-смердючий псятиною собачий клубок. Баянові він понівечив горло, задушив, а від решти ледве .відбили його козаки, що повз проходили.

III.

(

Наталка Мелеховим до вподоби припала. Мирон Григорович дітей школив, не зважаючи на' свої достатки й на те, що крім них були наймити, примушував працювати, привчав до діла. Працьовита Наталка припала старим до душі. Іллівна, що потай не дуже то полюбила старшу невістку — чепуруху Дарку, прихилилася до Наталки з перших днів.

— Поспи, поспи, моя дитинко. Чого скочила? — ласкаво бубоніла вона-, переставляючи по кухні дебелі ноги. — Іди, поспи, без тебе впораємось.

Наталка, що вставала на світанку, щоб допомогти поратися, ішла в світлицю досипати.

Суворий дома Пантелей Прокопович і той мовляв жінці:

— Чуєш, бабо, Наталку не буди. Вона й так удень рук не згортає. Збираються з Грицьком орати. Дарку, Дарку шмагай. Ледача баба, порчена... Рум'яниться та брови чорнить, матері її ковінька!

— Хай хоч перший рік покохається, — зідхала Іллівна, згадуючи своє спрацьоване життя.

Григорій трохи звик до нового свого становища, призвичаївся і тижнів через три з жахом і злістю усвідомив, що не вкінець відкинувся від Оксани, залишилося щось, як від викришеного гнилого зуба корінці. Міцно приросло те, на що він женихаючись нерозважно рукою помахував, — мовляв, загоїться, забудеться... А воно от і не забулося й' кровоточить на згадку. Ще перед одружінням на току якось, молотивши, запитав Петро.

— Грицьку, а як же з Оксаною?

— А що?

— Мабуть, жаль кидати?

— Я кину — хтось підніме, — сміявся тоді Грицько.

— Ну, гляди, — жував Петро пожований вус, — а то оженишся та не добрий час...

— Тіло запливливе, а діло забутливе, — віджартувався Грицько.

А воно Іне так склалося, і ночами, з обов'язку милуючи жінку, гарячивши її молодою своєю любовною загарливістю, зустрічав Грицько з її боку холодок, збентежену покірливість. Була Наталка неохоча до втіх чоловікових, породивши наділила її мати байдужою, повільною кров'ю, і Григорій, згадуючи шалену в коханні Оксану, зідхав:

— Тебе, Наталко, батько мабуть, на кризі зачинав... Дуже ледяниста ти.

А Оксана при зустрічі п'янко всміхалася, темніючи зіницями, пускала в'язку ткань слів:

— Здоров, Грицуню! Як живеш-любишся з молодою жіночкою?

— Живемо...—— збувався Григорій непевною відповіддю і намагався