Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А крім усього! Тепер я спокійний, бо знаю, що мені робити в тому випадку, як тато «зірветься», знову знайде тих своїх дружків-ханиг. Тепер я вже знатиму, що мені робити. Тільки я не буду таким «активним», як минулого разу, коли написав того злощасного листа в міністерство. Це мені наука на все життя — правий ти чи ні, маєш рацію чи ні, заявляй про це одверто!
Мені здавалося тоді, що я найактивніший. Що інші тільки язиками плещуть, тільки на словах співчувають Максимові, і лише я можу щось для нього зробити. Невже так складно, думав я, написати переконливого листа в Міністерство охорони здоров'я і розповісти все, як є? І я таки справді розповів все, як є. Я навіть нічого поганого не сказав про лікаря Марка Ісайовича, словом його не образив, не натякнув навіть, що він поганий лікар. Просто я вважав, що мусить бути лікар ще кращий! А хтось зрозумів мене неправильно. Тобто не мене, а Максима, бо спершу вирішили, що то він написав або намовив когось написати і не поставив свого підпису, хай, мовляв, самі розбираються.
Вже потім Іван Іванович розтлумачив мені, що та тітка з міськздороввідділу не мала права починати цю справу, не поговоривши спершу з Валентиною Сергіївною, Максимовою мамою. Мовляв, ми ще діти і юридично за свої вчинки не відповідаємо такою мірою, як належить відповідати дорослим.
Тут я не зовсім згоден з полковником і відверто сказав йому про це. Я після того випадку вирішив раз і назавжди позбутися будь-якої нерішучості і говорити все відверто будь-кому, говорити одразу, не відкладаючи.
— Що значить «діти?» — сказав я полковникові Швецову. — Причому тут діти? Адже ми вміємо читати й писати, і написане нами дорослі змогли розцінити як документ, як сигнал, хоч і гріш ціна такому «сигналові». Тобто я хочу сказати, що не «ми» вміємо писати, а «я» вмію писати, хоч йдеться лише про мене. Бачте, — казав я Іванові Івановичу, — та тітка з міськздороввідділу одразу ж по почерку встановила, що це писала не доросла людина, а писав школяр. І експертизи їй не треба було. Тоді чому ж мені не нести за це відповідальності? Хоча б моральної? Полковник Швецов усміхнувся і сказав:
— Ну, наскільки я бачу, моральну відповідальність ти вже несеш. Аж плечі тріщать, так несеш. І покарання собі обрав — прийшов і, хоч як тобі було це неприємно, хоч як важко, розповів мені все. Мені! А треба було спочатку не мені. Треба було спершу підійти до Марка Ісайовича і вибачитись перед ним. Сказати: «Так, мовляв, і так, хотів, щоб було якнайкраще, а вийшло якнайгірше». А вже потім прийшов би до мене, і я б тоді допоміг все розплутати. Ти ж обрав найлегший варіант, прийшов одразу ж до мене, отож героєм себе не вважай…
— Я героєм себе не вважаю і коли хочете знати, то найперше я поговорив з нашою піонервожатою Ніною Олешко…
— Анонімну ти мав з нею розмову, як і твій лист. Почав — наздогад буряків, щоб дали капусти. Але вона дівчина тямуща, зрозуміла, що не буде учень восьмого класу ні сіло ні впало цікавитися, прийме його міністр чи ні. Вона про щось почала здогадуватись. Якось ввечері я сидів у Максима, Валерій Сахненко тоді теж був, і прийшла Ніна. Вона, виявляється, ще й перед тим Максимові розповіла про твої «буряки, щоб дали капусти», і тоді Максим вже ніякого сумніву не мав, що того злощасного листа написав ти, а не хтось інший. Ми й почали радитись, як бути далі. Найперше вирішили поговорити з Марком Ісайовичем, попередити його, словом, розповісти йому все, щоб він не думав, що той лист написаний Максимом чи під його диктовку. А зробивши це, вирішили вичікувати, наскільки «тебе вистачить», коли ти активно почнеш шукати шляхи, як свою помилку виправити. І ти думаєш, що у Ніни Олешко, у вашої старшої піонервожатої, кебети б не вистачило, що тобі порадити? Вистачило б! Але ти страшенно все «законспірував» навіщось. Іржик — молодець дівчисько, здогадалася тобі рятівне коло кинути, але ти не зумів ним скористатися. Адже її запитання на уроці було досить-таки прозорим, ти одразу ж здогадався, кого вона на увазі мала?
— Одразу.
— От бачиш. То треба було і діяти відразу, а не ходити довкола і ставити «наводящі» питання Ніні.
— Та й майже зразу, майже зразу…
— Майже! Майже — «великий чоловік»! Особливо на війні. Про нього кажуть: він майже вбитий, а він живий! Майже! Одразу треба, а не «майже» одразу.
Це ми так з Іваном Івановичем вже по всьому говорили. А я до нього справді не скоро прийшов. Все ніяк не міг вирішити, як мені бути і що мені робити.
Тоді, на уроці, Іржик як поставила оте питання Стеллі Анатоліївні, я так і обімлів, мені здалося, що всі, хто є в класі, всі на мене дивляться і всі до одного знають, що Іржик про мене говорить. А вона й бровою не повела і в бік мій не глянула. Я вже, як віддихався трохи, як перший переляк минув, то зважився на Іржика глянути, хотів очима з нею зустрітися, щоб вона, на мене глянувши, зрозуміла все. Щоб найперше зрозуміла, що я її натяк зрозумів і що поведусь як слід. Щоб між нами начеб яка таємниця була, умова, щоб вона, Іржик, могла з упевненістю сказати хлопцям: «Я помітила, що Толька все зрозумів, і він мені своїм виглядом показав, що він тепер все виправить як слід». Але вона, Іржик, навмисне вбік кудись дивилася, наче мене в класі й не було. А тоді вже що мені залишалося робити? Я не дуже чітко уявляв, якого клопоту завдав; мій лист Марку Ісайовичу, і взагалі не дуже чітко все усвідомлював. Що мені було робити? Піти до Максима? Розповісти йому все, як було? Так, мабуть, було б найкраще. Але у мене духу на те не вистачило. Полковник Іван Іванович має рацію: мужністю я похвалитися не міг.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корабель з райдужними вітрилами», після закриття браузера.