BooksUkraine.com » Детективи » Роман шукає 📚 - Українською

Читати книгу - "Роман шукає"

129
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Роман шукає" автора Микола Васильович Білкун. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 100
Перейти на сторінку:
однорукий Петро Байрак, секундант з боку Вайла — одноногий Іван Щербина. Приходьте, буде на що подивитися.

— Ні, — так само неголосно й спокійно одказав Мартин Вайл. — Я тебе не милицею вб’ю. Я знайду для цього іншу зброю…

— Не треба, Мартине, — відтяг його Ігор Вербицький. — Я сам з цим гадом упораюсь.

— Ще один дуелянт, — презирливо розсміявся Голобородько. — Ще молоко на губах не обсохло, а туди ж…

Він різко повернувся на милицях й пішов геть.

Любочка, переконавшись, що Ігор живий і здоровий, заспокоїлась, почала просити Ігоря й Славка, щоб не зважали на цей дурний жарт.

В коридорі пролунав стурбований голос підполковника Чураєва:

— Товариші, товариші, розходьтесь по своїх палатах! Приведіть себе в порядок, в кого є нагороди — почіпляйте. В кого на тумбочках хліб, сало — поховайте! До нас їдуть американці!

— То що, вони такі голодні? — розгублено запитав Славко.

— Та не голодні вони, — відмахнувся підполковник Чураєв. — Антисанітарія це… От перебили! Так про що ж я говорив? Ага… То які ж це, товариші, американці?

— Американські, — бовкнув Байрак, і всі зареготали.

— Товариші, товариші, це вам військовий госпіталь, а не балаган! Американські кореспонденти й кінооператори Хочуть нас зняти й показати американському народові…

Підполковник Чураєв наказав Маші негайно написати гасло: «Привіт союзникам!» Проте не встигла Маша розвести молоком зубний порошок — вона завжди користувалась такою сумішшю, коли писала лозунги, бо тоді крейда не так обсипалася, — як Чураєв уже скасував своє розпорядження. Він, бідолаха, терзався сумнівами, радився навіть з Ігорем Вербицьким: союзники нам зараз американці чи не союзники?.. З одного боку, наче й союзники, а з другого — які можуть бути союзники у мирний час, коли війна закінчилася й на заході, й на сході? Врешті-решт, не без допомоги Ігоря, було складено інше гасло: «Палкий привіт американським трудящим!»

Підполковник Чураєв кидав команди направо й наліво, по коридорах бігали санітарки з ганчірками, віниками, відрами, метушилась сестра-хазяйка, перескакуючи з палати в палату із свіжими наволочками та простирадлами.

— Завдали нам клопоту американці, — сказав Ігор підполковнику Чураєву, коли той забіг до їхньої палати. — Нічого, товаришу підполковник, не бійтеся, все буде гаразд.

— Правда? — зрадів Чураєв.

У ці хвилини він був вдячний кожній людині, яка співчувала йому.

— Сюди їх треба завести, — вирішив підполковник. — Тільки нагороди свої, ордени й медалі надіньте. Воно звичайно, трохи не по формі, але нічого, хай американці бачать, що тут лежать герої, солдати справжні лікуються.

Славко Іванченко вперто не захотів чіпляти позичені медалі.

— Не мої, — глухо казав він і тільки головою крутив.

— Чіпляй, американці звідки знатимуть!

— Чого ти комизишся? — наполягали хлопці.

— Медалі — то не дядькові чоботи, які можна взути й піти на весілля, — спідлоба зиркав на всіх Славко.

— Дивак, ти ж їх заробив! — сердився Анципер.

— Тих, що я заробив, уже нема…

Сумну Славкову історію знав увесь госпіталь. Коли хлопця поранило, десь у медсанбаті загубилася його гімнастерка з двома медалями: «За бойові заслуги» та «За відвагу». Документи на них збереглися, а медалі пропали. Славкові до сліз було шкода медалей, але говорити про це він не любив. А тут Чураєв вирішив зробити як краще: десь позичив дві медалі, щоб прикрасити ними Славкові груди.

— Це до війни був у нас в селі такий парубок, — сказав він. — Що в кого нове побачить — просить поносити. Чоботи — так чоботи, сорочку — то й сорочку. Дай, каже, поносити, а взавтра я тобі віддам. Один дядько годинника мав, то Мишко йому мало голову не од’їв: дайте, дядьку, поносити та дайте, дядьку, поносити. І таки ублагав. А потім затіяли вони з хлопцями таке змагання — хто перебіжить через річечку по тонесенькій кладочці. І шубовснув Мишко у воду. З чобіт воду витрусили, сорочку мати випрасувала, а годинник як зупинився, то, мабуть, і досі стоїть.

— Ну хай, — неохоче погодився підполковник Чураєв. — Не чіпляй, як не хочеш. Але посвідчення оці поклади зверху на тумбочку про всяк випадок.

Підполковник Чураєв побіг по інших палатах, а в чотирнадцятій заходилися згадувати про свої зустрічі з союзниками.

— Хлопці вони нічого, прості. Тільки збалувані дуже. Він тобі поки гарячої кави-какави із марципаном не вип’є, в атаку не піде.

— Ха! Сказав! Та вони в атаку зроду не ходили. Вони в атаку їздять. Щось не бачив я, щоб вони пішки ходили. Отак пройти, як до вікна, то вій машину заводить.

— Машини вони водять… Я так собі важу, що краще сім разів підряд в атаку піти, ніж ото з ним у машині проїхатися. Волосся дротом стає. Сидить, розумієш, такий собі шибайголова у кабіні, тримає в одній руці булку, в другій — шмат м’яса, баранку колінами затисне і жме-газує сто двадцять на годину. Це ж десь схибив на волос, од машини й од усіх тільки воспомінаніє, а він собі жме без понятія, хоч в лоба йому стрель.

— Мені один такий в’їхав своїм «студером» у мою машину. Крило зім’яв — як собаче вухо. Я його на мигах матюкаю, а він і на мигах не розуміє. Аж доки я його з кабіни не витяг. Тоді він, теж на мигах, мені показує: забирай, мовляв, мій цілий «студер», а я на твоїй машині поїду…

— Ну, а ти що?

— Та дулю йому під ніс. І, знаєте, зрозумів. Мабуть, і в них дулі показують. Потрібний був мені той гамбарас. Щоб потім пояснювати, чого це в мене американський номер на машині?

— А ти б і номери з ним поміняв.

— Ха! Де ж ти був, що не підказав мені?

— То так і розійшлися?

— Ну, не зовсім, щоб так… Дав він мені дві банки ковбаси їхньої. Ковбаса в них без шкурки, в банках. Гидують вони тими кишками, що з них шкурка робиться,

1 ... 37 38 39 ... 100
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роман шукає"