Читати книгу - "Слово після страти"

З Ханом були два літні пани, одягнені в цивільне. Обидва огрядні, сиві. За ними стояв високий на зріст молодий гестапівський офіцер, очевидно, Ханів ад'ютант.

— Панове! — звернувся до цивільних Хан. — Перед вами класичний зразок кабінету слідчого нашого відомства, зауважу, панове, кращого слідчого.

Як тільки не розхвалював Хан свого підручного Крауса! Він і стопроцентний арієць, і ідейно загартований боєць, якого нещодавно нагородили орденом.

— Це дуже вихований, освічений працівник, наділений неабияким інтелектом. Він володіє кількома мовами і завдяки цьому один замінює цілу бригаду слідчих і перекладачів, — сказав на закінчення шеф гестапо.

Гості, яким, видно, вже набридло стояти, посідали на стільці. Сів і Хан. Його ад'ютант і Краус стояли й далі. Хан вийняв з кишені золотий портсигар, дістав з нього сигарету, узяв запальничку, зроблену з чистого золота у вигляді маленького зграбного пістолетика, оздобленого красивою монограмою. Видно, Хан дуже любив цю запальничку, бо довго крутив її в руках, милуючись і явно хизуючись нею.

— Так, панове, старший слідчий Краус людина винятково обдарована, у нього природжені здібності і якесь особливе професійне чуття, — розповідав Хан. — Він веде найбільш заплутані справи і швидко розплутує їх. Ось вам яскравий приклад, — шеф гестапо кивнув головою в мій бік. — Перед вами хлопець, майже дитина, нікчемне створіння, та насправді це небезпечний злочинець. Подумати тільки, він зумів пробратися на наш секретний об'єкт, який пильно охоронявся. На допиті намагався завести пана Крауса в оману, та не на того напав. Полюбуйтеся ним, — шеф гестапо узяв із папки всі мої фото і відбитки пальців. — Скільки разів він тікав!

— А що ви збираєтеся робити з цим типом? — спитав лисий товстун.

— Розстріляємо або повісимо. Та, оскільки про нього вже знають у Берліні, доведеться дотримати формальності — пропустимо через трибунал. Аналогічна історія в нас із великою групою поляків, викритих у шкідництві й саботажі.

Він кивнув Краусу, і той подав йому кілька справ. Гортаючи їх, Хан скаржився, що він і його люди страшенно перевантажені роботою, що йому самому щодня доводиться підписувати близько сотні смертних вироків.

— Ось чому я прошу, — сказав він, — збільшити штат. Сподіваюся, ви підтримаєте нас у Берліні.

— А яка категорія злочинців вважається у вас найважчою? — спитав один із гостей, звертаючись до Крауса.

— Звичайно, росіяни, — жваво відповів той. — Здебільшого це запеклі фанатики, отруєні більшовизмом. Нещодавно мені довелося мати справу з одним комісаром. Він убив старосту камери, а перед тим вів у шталлазі більшовицьку пропаганду. На слідстві затявся, не бажаючи відповідати на запитання. Але в мене заговорив.

Це була нахабна брехня, бо комісар не сказав Краусу жодного слова, так і помер під тортурами.

Хан ще раз подякував Краусу і повідомив, що за старанність його нагороджено позачерговою двотижневою відпусткою та грошовою премією в розмірі чотириста марок. Гості подивилися на годинники, подякували за інформацію і пішли до виходу.

Краус, улесливо вклоняючись, провів начальство. До кабінету він повернувся сяючим іменинником, від задоволення потирав руки, та, глянувши на мене, враз змінився, став пихатий і суворий.

— Одведіть його! — наказав конвоїрам.

Коли мене привели в камеру, саме почався обід. Я випив одним духом порцію баланди і ліг спати. Вперше за вісім діб перебування в тюрмі я проспав до самого ранку.

Вранці мені дозволили вмитися, після чого видали смугастий тюремний одяг і пару дерев'яних виступців, що дуже мене здивувало, адже досі я ходив у самій білизні і босий.

Тюрма жила своїм життям, яке можна було читати по звуках. Ось за дверима чути важкі кроки наглядачів і човгання дерев'яних гольцшугів[29] — когось вкрай знесиленого повели на допит. За стіною глухо, наче з могили, долинуло кашляння в'язня, пролунало ненависне «льос!», глухий удар і розпачливий зойк. Неподалік у коридорі різко засюрчав свисток наглядача. З протилежного боку йде ціла процесія: конвоїри тягнуть з допиту ледве живого в'язня, він стогне, а кати підганяють його ударами палиць. Звуки даленіють. У коридорі забряжчали ключі, загриміли металеві двері.

Мною оволодів спокій і цілковита байдужість до всього. Вирок я вже знав і щось змінити не міг. Не жаль страченого життя, жаль тільки, що помру далеко від Батьківщини, мої батьки ніколи не дізнаються, яка лиха доля спіткала їхнього сина. Може, це й краще — мати до самої смерті плекатиме надію, що її син десь забарився в чужій чужині і колись та повернеться в рідну сторону. Що ж, усі матері живуть надією… Шкода тільки, — що помру не на фронті зі зброєю в руках, не в бою з ворогом. Втішало те, що я чесно прожив своє коротке життя, не зрадив Вітчизні, не купляв волі ціною підлого відступництва, зрадою.

У камері засвітилася лампочка, загриміли замки, розчинилися двері.

— Раус!

На мене наділи наручники і повели лабіринтом коридорів. Вели довго. Нарешті зупинилися перед дверима з коротким написом: «Трибунал». Це була невелика кімната з двома загратованими і наполовину заштореними вікнами. В ній стояли строгі чорні меблі. Та й усе тут було чорне, похмуре.

За довгастим столом, драпірованим темно-зеленим сукном, сиділо три гестапівці в чорних мундирах. Позаду них на стіні, наче розп'яття, висів масивний розпластаний чорний орел, відлитий з металу. У кігтях він тримав фашистську свастику, пофарбовану в срібний колір. Вище, на велетенському портреті у важкій рамі стояв Гітлер.

Мене завели за високий бар'єр. Обабіч стали два озброєні палицями гестапівці. Прямо проти дверей висів годинник, стрілки якого показували