Читати книгу - "Слово після страти"

До залу суду зайшов ще один гестапівець і зайняв місце адвоката, та виявилося, що це був усього-на-всього перекладач, який мав витлумачити мені вирок.

Судова процедура була на диво проста і лаконічна. Та інакше й не могло бути: адже утримували мене в тюрмі гестапівці; слідчий був гестапівець, прокурор, судді — гестапівці. Кати, які поставлять чорну крапку над моїм життям, теж будуть гестапівці. Все, що відбувалося далі, не мало нічого спільного з поняттями справедливості й людяності, з елементарними правовими нормами, виробленими цивілізацією протягом віків.

У залі, крім гестапівців, нікого — ні свідків, ні адвоката, ні публіки. Прокурор почав із того, що нагадав членам трибуналу інструкції відносно зондербехандлунга — особливого поводження з ворогами Німецької держави. Цими інструкціями керувалися армія, поліція, есесівці, гестапо після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. Про них я дізнався від німецьких політв'язнів ще в Моабітській тюрмі. Прокурор прогугнявив усі мої злочини перед Німецькою імперією. Чого тут тільки не було: і «шкідництво», і «саботаж», і «злісний злочинець», і «фанат, задурманений більшовизмом», і «антисоціальний елемент».

Мені, певна річ, слова не дали. Після того як прокурор закінчив своє харамаркання, члени трибуналу обмінялися кількома фразами і секретар зачитав заздалегідь заготовлений вирок, який починався словами: «іменем Німецької держави…» і закінчувався коротким «розстріляти».

Чогось іншого я й не чекав, однак слово «розстріляти» гострим ножем полоснуло мене по серцю, руки й ноги помертвіли, голова затуманилася. До цього десь у підсвідомості ще жевріла надія на якесь чудо. Віднині вона остаточно зникла. Кінець. Смерть…

У камері мною оволодів страх і панічне чекання розстрілу. Досить було почути кроки наглядача або подзенькування ключів, як усього мене починало тіпати. Я майже фізично відчував, як життя поволі згасає в моєму кволому тілі. Намагався оволодіти собою і не міг. Картав себе за легкодухість. Адже я твердо вирішив мужньо зустріти смерть, навіть заздалегідь продумав, що, коли мене розстрілюватимуть, вигукну: «Смерть кривавому фашизму! Хай живе Радянська Батьківщина!» І раптом ганебний страх перед неминучим кінцем. Мабуть, це тому, що все-таки важко помирати в сімнадцять років…

Про муки і переживання засуджених до страти я читав багато книг. Серед них траплялися такі, що перевертали душу. І все-таки насмілюся сказати: ще не було письменника, який зміг би по-справжньому відтворити все те, що переживає, про що думає людина перед стратою. Не зроблю цього і я, хоч пишу сам про себе. Це таке, чого не можна висловити за допомогою звичайних слів. Тут потрібні якісь особливі вогненні слова, а де їх узяти?..

Через двадцять дві години після оголошення вироку 29 червня о 9 годині ранку мене взяли з камери і повели на перший поверх. Я вважав, що ведуть на розстріл, однак тепер якогось особливого хвилювання не відчував. Дивно тільки, чого ж це не наділи наручників? Адже всім, кого беруть на страту, надівають наручники. Та незабаром з'ясувалося, що мене привели в кабінет тюремного лікаря. Хто б міг подумати, що в гестапівській тюрмі є така штатна посада! Крім лікаря, в кабінеті був офіцер-перекладач, який учора зачитував мені вирок. Вони жваво про щось розмовляли. Я почав прислухатися до розмови. Говорив більше лікар, а офіцер підтакував йому.

— Я не світило, не з тих, хто творить науку, але, покладаючись на свій досвід і спостереження над російськими військовополоненими та в'язнями таборів, де я працював, можу з певністю сказати, що в нашій медичній науці ще є багато прогалин. Візьміть хоча б такий факт: чим пояснити живучість неповноцінної раси? Конкретніше, чому, наприклад, у виснаженому організмі росіянина, в скелеті, по суті, ми знаходимо великий запас життєвої енергії? Піддослідного росіянина можна скільки завгодно морити голодом, бити, саджати в карцер, не давати навіть води, а він продовжує жити, всупереч усім науковим уявленням про можливості людського організму. Чим ви це поясните?

— Правду кажучи, я над цим ніколи не задумувався, — відповів офіцер.

— Все пояснюється близькістю до тваринного світу, коли хочете знати. Ми з моїм шефом Хуппенкотеном прийшли до цього несподіваного і дуже простого висновку. Він навіть блискуче захистив дисертацію на цю тему. Ми проробили з ним над полоненими і в'язнями тисячі дослідів…

Балакучий ескулап перейшов далі до книги Гітлера «Майн кампф», почав вихваляти фюрера і його людоїдську теорію про вищість німецької раси. За його словами, ця теорія величезне наукове відкриття.

Гестапівцю, видно, набридло вже слухати теревені вченого ескулапа, і він застережливо підняв руку, але той, не давши йому слова сказати, перейшов на конкретнішу тему:

— Зверніть увагу на цього людиноподібного юнака. Типовий представник нижчої раси. Наїстися — оце й усе, що він хоче. За рік перебування в Німеччині він не запам'ятав жодного німецького слова, а коли його розстрілювали, навіть не заплакав. Тварина! Йому байдуже, куди його ведуть: на розстріл чи до вбиральні. Таких треба нещадно винищувати, але ви самі знаєте, що Німеччині зараз, як ніколи, потрібні робочі руки. В зв'язку з цим дуже розумним і своєчасним є наказ, який вступив у силу сьогодні, про заміну страти довічною каторгою. Бо й справді, яка користь від того, що ми повісимо цього працездатного, фізично здорового дикуна? Ніякої. А якщо відправити його в табір, там він працюватиме за черпак баланди. Правильно я кажу, колего?

— Звичайно, — відповів офіцер. — Але давайте швидше закінчувати цю формальність.

— Я вже закінчив огляд. Мій висновок — можна використати на важких фізичних роботах.

Після цього лікар заповнив якусь карточку. Обидва вони підписали її. Потім ескулап повитягав пінцетом сірники з-під моїх нігтів, а рани тільки для годиться змазав йодом, навіть не перев'язавши їх.

Мене знову