Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

«Телефоную у четвер увечері о 23.00. Дай відповідь. Якщо ні, будеш без корони».

Калле перевернув конверт над письмовим столом, струснув його. На зеленому сукні щось блиснуло, і в світлі настільної лампи спалахнув червоний камінь у золотій оправі.

— Що за чорт, — промовив Калле, взявши каблучку пінцетом і підносячи її до лампи.

— Перстень, — відповів я. — Він належав королеві Крістіні. Востаннє я бачив його в Національному музеї.

Повернувшись додому, я заліз у ванну. Лежав і думав. Але нових ідей мої інтелектуальні зусилля не породили. Думки вислизали, як мило у воді.

Ми з Клео згаяли цей вечір при свічках. Я відкоркував нову пляшку червоного вина. Нічого особливого, трохи терпке, але цілком пристойне. Цілком. Те саме думала й Клео про свою салаку: цілком нормальна. Наситившись, вона почала гратись — ганяла зіжмаканий клапоть паперу по підлозі, вигинаючи спину і настовбурчивши хвоста. Вона грала у футбол і так зосередилася на цій грі, що не тільки вела м'яч, а й била по воротах.

На всій швидкості її занесло по паркету, і вона, ковзнувши, врізалася в книжковий стелаж, скинула кілька книжок і зникла в напрямку кухні.

Якби коти грали у футбол, ти була б зіркою першої величини, думав я, підбираючи з підлоги книжки і ставлячи їх на місце.

І завмер з однією в руках, усміхаючись обкладинці і самому собі. То була одна з моїх перших книжок. «Різдвяний подарунок для хлопчика». Палітурки потерті і обтріпані, сторінки пожовклі. Але я пам'ятав її, пам'ятав у ній кожну сторінку. Пам'ятав, як лежав у своїй кімнаті нагорі, в мезоніні пасторського дому, і читав вечорами, хоча мені давно пора було спати. Почувши на сходах чиюсь ходу, я миттю натискав кнопку настільної лампи і вдавав, ніби, занурений у глибокий, невинний сон, на випадок, якби хто-небудь зазирнув до кімнати. Отаким я був окозамилювачем. Ще дитиною.

Я усміхнувся, розглядаючи давні наївні ілюстрації, на яких шляхетні розвідники у формі американських кавалеристів билися на краю кручі а атлетично збудованими індіанськими ватагами, щомиті ризикуючи зірватися у провалля. Зусібіч, завиваючи, мчали воїни апачі на змилених мустангах, а Джек із Техасу перестрибував через прірву на своєму вірному конику.

І я вернувся у свою кімнату нагорі, до тих днів, яким нема вороття.

Я почав читати. Про індіанців. Але цього разу шляхетними виявилися саме вони, а не безсоромні білі пройдисвіти, які продавали червоношкірим воїнам віскі та негодящу зброю — старі ремінгтонівські рушниці, що давно вийшли із вжитку. Ті негідники не гребували нічим. Вони нападали на диліжанси. Грабували, стріляли, вбивали, а провину звертали на шляхетних індіанців. Розплутувались усі злочини лише на останніх сторінках. Пильний слідопит, п'ятнадцятирічний хлопчик, вистежив банду й дізнався, що бандити перевдягаються в індіанський одяг і прикрашають себе пір'ям. У цьому маскараді їх можна було прийняти за індіанців, принаймні здалеку. Розповідь закінчувалася тим, що білий генерал вибачився перед ватагом червоношкірих і передав їм подарунки. Не менш шляхетним виявився і взірець для всіх п'ятнадцятилітніх хлопчаків — їхній ровесник, кмітливий і безстрашний слідопит у країні індіанців. «А з ким тепер ототожнюють себе хлопчаки? — замислився я. — З космонавтами? Із сищиками з телефільмів?» Я відклав книжку, підвівся із зручного крісла, позіхнув…

Але так і застиг із відкритим ротом. «Фальшиві індіанці! — подумав я. — Пройдисвіти у вбранні індіанців!»

В обчислювальному центрі моєї підсвідомості почало щось оформлятися, шуміти, клацати, щоб нарешті видати зображення. Зовсім іншу картину, ніж та, на яку ми з Калле досі дивились.

То були ніякі не індіанці, а старий, просмерділий спиртним негідник із своїми поплічниками, що вбирались у пір'я та одяг із оленячих шкур. А що, як у нас те саме? Може, й наші терористи — це всього лише маскарад? І ми, розігнавшись, потрапили в глухий кут, тобто склали собі зовсім хибно уявлення про нею цю історію?

Ресторанчик «Діана» був переповнений. Знайомі й незнайомі бороди. Банківські службовці, вуличні барди, відвідувачі картинних галерей і торговці антикваріатом, що понаповзали з усіх провулків Старого міста. Збіговисько любителів смачно поїсти — гультяїв-туристів і місцевих жителів. Я їх розумів. Кулінарне мистецтво власника ресторану сягало неабияких висот.

— Ваше здоров'я, Юхане, — урвала Карін мої роздуми. — Тут справді гарно, просто здорово. — І її фіалкові очі всміхнулися моні над краєм келиха з жовтим, як сонце, вином.

І тут я зрозумів. Зрозумів, що закохуюсь. З цього погляду, як, можливо, і з інших, я, наче школяр, неодмінно закохуюсь у всіх зустрічних дівчат.

Так смішно, але досить мені трохи посидіти й побалакати з котроюсь після обіду, трохи потанцювати на вечірці — і я готовий. Це, звичайно, ознака незрілості, з таких захоплень рідко щось виходить. Надто вже я соромлюсь, мені бракує впевненості. Проте в глибині душі у мене щось відбувається, і я радію — отже, живу. Отже, не закам'янів, хоч і стаю людиною середнього віку. З будь-якого пенька проростають зелені паростки, коли світить сонце. А ще краще при місячному світлі. Так я почував себе й тепер, сидячи в підвальному ресторанчику під кам'яним склепінням. Незбагненна радість сповнювала мене. Радість жити, сидіти поруч з Карін. Смішно? Можливо, але я почував себе саме так.

— Не просто здорово, — сказав я і поставив келих. — Для мене особисто це кульмінація дня. Стеля, як каже Клео.

— Вона вміє говорити?

— Ця кицька уміє все. Навіть відгадувати загадки.

— Наприклад?

— Вашу загадку. З крадіжкою. Вона з нею впоралась учора ввечері. Дістала з полиці книжку й дала мені. Там усе було написано.

— Вам усе смішки. А я вже забула про неприємності: тут так добре. — Невдоволено нахмуривши брови, вона поставила келих.

— Я не хотів. Вибачте, але я так багато думав про це, що в