Читати книгу - "Стріла Всесвіту, Світлана Володимирівна Ягупова"

Але під час дослідів замість того, щоб сидіти перед екраном “Хроноса” і спостерігати за давноминулими подіями, ми стали їх безпосередніми учасниками!

Причина? З огляду на незначущість я знехтував останнім членом “Світового Рівняння”. Під час подорожей на “машині часу” з моїм організмом сталася дивовижна метаморфоза — сповільнився хід біологічних процесів. У свої дев’яносто років мені не можна дати й сорока.

Не знаючи наперед втручання в Минуле, ми з Джорджем поводилися вкрай обережно, утримувались од найменших спроб контакту з прадавнім світом. Та, на жаль, врахували не все.

Непередбачений інцидент з римськими легіонерами, коли надто запальні вояки списами пошкодили апарат, призвів до того, що ми опинилися в Лондоні 24 серпня 1940 року. Того дня гітлерівці вперше бомбардували англійську столицю. Джордж і копія рукопису Хевісайда з нью-йоркського видавництва загинули під руїнами. Мене ж вибуховою хвилею відкинуло далеко од місця падіння “Хроноса”. Оригінал “Теорії електромагнетизму” хоча й постраждав, але зберігся. Згоріли ті сторінки, на яких виведено “Світове Рівняння”.

…Навесні 1945 року, здавалося, людство схаменулося і всі нещастя канули в небуття. Тоді багато хто так думав. І я з потроєною енергією взявся відтворювати рукопис генія. Чимало встиг зробити. Коли ж У рік розгрому фашизму над планетою виросли два страхітливих гриби, зрозумів, що практичні знання, на жаль, випереджають духовний і моральний розвиток людства. Ейнштейн мав цілковиту рацію, стверджуючи, що вивільнення атомної енергії змінило все, за винятком нашого способу мислення. Частина людства все ще мислить категоріями Клаузевіца: війна — це продовження дипломатії іншими засобами. Отож я знищив усе, що встиг зробити, і дав обіцянку — нікому й ніколи не відкривати таємниці сера Олівера Хевісайда, яку можуть використати нечисті на руку.

За ці десятиліття в світі багато змінилося. Змінився і я, почав замислюватися над тим, що людство не таке вже лихе. Володіння “Світовим Рівнянням”, осягнення єдиної теорії поля зробить нас могутніми, здатними посперечатись із Буттям. Можливо, усвідомлення своєї величі й могутності примусить людей чинити лише Добро. Я не пропоную якусь панацею від Зла, шановний містере Кравченко. Знаю Вас як прекрасного фізика-теоретика. Мені відомі Ваші праці і погляди на проблеми часу і простору. І, звичайно, не міг не взяти до уваги того, звідки Ви, в якій країні працюєте. Ця умова-застереження в наш час ще має неабияку вагу.

І саме тому, передаючи Вам рукопис Олівера Хевісайда, переконаний, що Ви осягнете таємницю англійського фізика і підпорядкуєте її лише на ДОБРО…”

Сонце зайшло. На заході небосхил затягла похмура фіолетова запона хмар. Дув пронизливий вітер. Різко похолодало.

Обезлюднів міст цієї передвечірньої години, але Івоніну це тільки піднесло настрій: він любив іти з роботи й на роботу один, самотність допомагала йому настроюватись як на робочий ритм, так і на відпочинок. До того ж на нього чекала зустріч з Інгою, і Івонін ішов, усміхаючись.

День скінчився вдало: начальник не турбував, давши, нарешті, можливість Івоніну самостійно розв’язати проблему компонування апаратної стойки; головний спеціаліст відділу зробив кілька глибокодумних зауважень і теж умив руки; отож Івонін спокійно знайшов рішення; тепер залишалось довести його правильність підрахунками. А за це Івонін не хвилювався: теоретично він був підкутий непогано, як трохи іронічно сказав на оперативці начальник, натякаючи на те, що Івоніну, як молодому спеціалістові, бракувало практичного досвіду.

Зовсім стемніло. Синьо-фіолетова стіна притиснула місто приреченістю негоди. Вітер подужчав, хоча дощу не було, на мосту через Дніпро він шаленів, не боячись заблукати на проспектах і вулицях, глухих закутках і двориках міста.

Івонін наставив комір плаща і наддав ходи. Провівши поглядом переповнений тролейбус, упіймав співчутливий погляд якоїсь літньої жінки й усміхнувся в душі: настрій, незважаючи на негоду, не псувався. Для поетичної душі Івоніна, як і для природи, не існувало поганої погоди.

На середині двокілометрового моста він несподівано відчув — не почув і побачив, ліхтар-бо у цьому місці щойно погас, — відчув, що хтось ховається в ніші моста, на майданчику, що прогнувся над опорою. Чому саме це спало на думку — ховається? Бо без потреби ніхто біля поручнів моста не сидітиме, виходить, ховається або… або впав?

— Хто тут? — неголосно спитав Івонін, зупиняючись. Страху він не відчував: перший розряд з боксу гарантував особисту безпеку. Проте невиразна тривога все ж примусила його пильно вдивлятися в морок.

— Хто тут? — повторив він голосніше. І раптом йому здалося, що він… падає у бездонний колодязь, хисткі стіни якого складені із страху, болю, туги й самотності. Дивним чином він побачив, як величезний зсув зруйнував кілька будинків на околиці якогось поселення, і в серце ніби загнали розпечену скалку: побачив, як цунамі підхопило кораблі, що стояли в бухті, понесло їх на берег і розбило об скелі — обруч пекучого болю стиснув голову; побачив, як падає з кручі в невідому річку вантажна машина; потім промайнуло видіння лижника, що нісся в прірву; селище занурювалось під воду; снігова хуртовина, що ламала будинки якоїсь експедиції; ракета, що падала із стапелів на полігоні; поліцаї, які розганяли демонстрацію, і тисячі інших подій, кожна з яких торкалася того чи іншого нерва й перетворювала тіло на суцільний розпухлий до неймовірних розмірів ниючий клубок нервів…

І раптом усе зникло. Івонін відчув, що стоїть па мосту і вітер шалено кидає в лице пригоршні зливи, яка невідомо коли почалася.

Самотній автобус хлюпнув на парапет розсіяне світло вікон, і Івонін побачив у закутку ніші скоцюрблену постать. Хвилину він приходив до тями, ні про що не думаючи, навіть не намагаючись дізнатися, хто ж ховається в ніші. Удар реакції від дивного ланцюга галюцинацій був досить сильний, лиш колона вантажних машин, що проїжджала повз нього, привела його до пам’яті. Як навмисне ртутний ліхтар над ним спалахнув цієї миті, нагадавши астрономічний термін — “пульсар”,