Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

І шкода мені її, і самому неначе трохи смутно стало, – ну, а все-таки того, що намислив, не кидаюсь, простую на станцію. Прийшов.

Узяв білета первого класу… таки дали, нічого й не сказали… Овва! Та й дорого ж, нехай йому всячина!.. Це так, що не дурно панське право достанеться!.. Ну, та дарма: один той день, що батько у плахті[185].

Вийшов я до вагонів, подивився, де синім помальовано, – ото й моє. Так просто й чимчикую[186] у первий клас… А назустріч із вагона кондухтор.

– Не сюди, не сюди!.. – гримає. – Куди пхаєшся? Наперед іди, – там третього класу вагони.

А я таки собі тиснуся.

– Чи ти чуєш, мурло, що я тобі кажу? Не тут третій клас, а спереду.

– Та чого ви гукаєте? – відказую. – Мені й не треба третього класу, а первого, – та й показую йому білета.

– А, панові білета несеш, – ну, йди, коли так… Та не барись там, бо скоро поїзд рушить, – та й побіг далі.

Брешеш, думаю, я сам собі пан. Та й посуваюся у той первий клас.

Іду, а самому таки трохи моторошно. Увійшов туди. Бий тебе сила божа! – відразу не розбереш, куди й поткнутися. Одначе проліз тісненькою вуличкою та й уступив у таке, що воно вже й не вагон, а таки зовсім панська світлиця: тут тобі й столики, тут тобі й постелі, тут тобі й тапчани…

Народу не дуже багато: панів кількоро та паній двоє, бачу… Сидять пани, – треба й мені сідати. Набачив порожнє місце, підійшов та й сів на тапчанику та так і пірнув у нього!.. Ну та й м’яко!..

– Мужичок, а мужичок! – каже мені панок молоденький з білявенькими вусиками позакручуваними. – Не туди попал, тут первий клас.

– А так, – кажу, – пане, первий.

– Ну, так зачим же ти, – каже, – сюди, коли тобі в третій?

– Ні, – кажу, – мені іменно в первий, а третій мені тепер не в моду, бо в мене білет не туди.

– Што ти, – каже, – вигадуєш абищо!

– Чого б же я вигадував? – одказую. – Подивіться самі.

Та й даю білета.

Глянув він раз, два… знизнув плечима… Тоді ззирнувся з іншими панами. А ті слухають, що ми говоримо.

– Справді, – каже до них, – у нього первого класу білет.

Тут іще дехто з панів підійшов, дивляться на мій білет та дивуються.

– Хто ж це тобі дав? – питають.

– Ніхто, – кажу, – мені не давав, я сам собі купив.

– Нащо ж ти його купив? Це ж дорого – у третьому класі дешевше, – озивається товстий пан з такою бородою, що з щік теліпається, а посередині голе.

– А дешевше, – одвітую.

– Так нащо ж ти сюди купив?

– А ви ж, пане, нащо сюди купили, а не в третій? Адже ж і вам дешевше було б.

Один пан, такий огрядний собі, з чорною бородою, засміявся та й каже:

– Правду говорить.

А той товстий пан, що шлях у нього серед бороди від губів до шиї, вже трохи й сердитенько:

– То ти, а то я! – навчає. – Ти не рівняй, а коли вже сів тут, так сиди тихо та чорт зна чого не розказуй.

– Та хіба ж то я вас, пане, зачепив? То ж ви мене зайняли, – відговорюю йому, та бачу, що воно сердите, та вже й мовчу собі. І воно замовкло і пішло в куточок до вікна та й сіло навпроти мене, тільки навскоси трохи, бо я скраю сидів.

Поки ми так оце балакали, вже й поїзд рушив, а трохи згодом і кондухтор ускочив, – той-таки, що мене виряджав до третього класу. Дивиться на білети та цокає по них. Дійшов і до мене та:

– Ти чого тут? Я ж тобі казав, що не в цей вагон.

– Аж воно таки в цей, – одказую та й подаю йому білета. Він зирк та й ні в сих, ні в тих[187].

– Так це, – каже, – твій… ваш білет? – уже не знає, як йому й казати.

– Та мій же, мій, – одповідаю.

Він тоді глянув так неймовірно по панах, а той огрядний пан з чорною бородою, читаючи книжку, та й киває з-за книги головою:

– Його, його, – каже.

Здвигнув кондухтор плечима, цокнув по білетові та й вернув. Подався далі.

Коли це трошки згодом підходить до мене той молоденький панок із білявими вусиками. Зіперся на стовпчик, утупив у мене очі та й питає:

– А ти ж, мужичок, як це: завсігди їздиш у первому класі? – випитує б то, що воно за чоловік.

– Так, як Бог дасть, – кажу.

– Чи, може, ти козак?..

– Та козак.

– А де ж ти живеш: на селі чи хутір свій маєш?

– На селі.

– Далеко від станції?

– Де там, зараз і станція.

– Ти ж на станцію ходиш чи їздиш?

– Як коли йду, а як треба, то й їду, – відказую спокійненько, – що то воно далі буде?

– А їздиш же ти одним конем чи парою?

– Як треба, то й трьома поїду.

– Возом, чи, може, чим іншим?

– Як треба возом, то й возом, а як чим іншим, то й іншим, – одспівую паничеві, згадуючи свою гарбу[188].

– Ти ж сам їздиш, чи, може, й наймит у тебе є?

– Чому нема?

– А хата ж у тебе велика?

Докучило вже мені це.

– Та саме як на мене, – кажу.

– А у вас, пане, яка, – чи велика?

– Як? – говорить.

– Та хата, – кажу, – у вас велика?

– А тобі яке діло до моєї хати? – вже сердиться панок.

– Та ви ж за мою питаєте, – відказую так собі плохенько. – А наймита ви держите, пане, чи самі на станцію їздите?

– Чорт зна що говориш! – одказав мені на те панок та одвернувся та й пішов.

Ну, дарма. Сидимо собі та й їдемо. Пани про своє говорять, а я сам собі про своє думаю та на всячину роздивляюся. Мене покинули, вже й не дивляться на мене.

Добрий тютюн пани вживають, аж пахне. Наш так смердить, а цей як ладанець[189]. Якби такого чоловік заживав, то жінка й не вигонила б у сіни з люлькою.

Е, а це вже не ладанець! Товстий пан із двоїстою бородою та закурив таку товстючу чорну цигарку, просто з листя кручену. Ну, та й міцна! Ця й мені дух забиває. Треба, мабуть,