Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

зсунув назад шолома і зосередився на роботі, яку сам собі вигадав, відкриваючи патрони та висипаючи з них порох у корпус ліхтарика. У мене природжена схильність забувати про все на світі, коли я беруся до якогось практичного діла. Бог знає, що, живучи в сільській місцевості й побившись мало не з кожним сусідом, я дедалі менше й менше міг сподіватися на чиюсь допомогу, і необхідність примусила мене стати майстром на всі руки. Найбільших успіхів я досяг у теслярстві, добре вмію фарбувати і настеляти дах, а от електрик чи слюсар з мене трохи гірший. Правда, сказати, що я маю природжену схильність забувати про все на світі, коли починаю щось майструвати, можливо, буде не зовсім точно; я не те що забуваю про все на світі, а радше стаю болісно зосередженим, і це буває навіть у тих випадках, коли я розкладаю пасьянс.

Я відкрутив від ліхтарика рефлектор із лампочкою і заплішив коробку з того кінця дерев’яним кружечком, який вистругав точно за розмірами. Посередині кружечка я прокрутив дірку для запалу. Тепер я мав виконати найскладнішу частину роботи, бо ефективність пристрою залежала від того, з якою швидкістю горітиме запал. Задля цього я вирішив провести кілька експериментів і так захопився, що підводив голову дуже рідко, а коли підводив, то бачив Ромілаю – він весь час недовірливо хитав головою. Я намагався не звертати на нього уваги, та зрештою не стерпів і сказав:

– Не дивись на мене так похмуро, хай тобі абищо! Я знаю, що роблю, невже ти не бачиш?

Проте було очевидно, що мені не пощастило здобути довіру і я, проклинаючи його подумки, знову заходився клацати своєю запальничкою, підпалюючи шворочки з різних матеріалів і різні завдовжки та занотовуючи собі, з якою швидкістю вони горять. Але коли я не міг сподіватися на підтримку Ромілаю, то принаймні міг утішитися, дивлячись на Мталбу, яка рано-вранці прийшла знову. Тепер на ній були прозорі лілові штани й одна з вуалей, якими вона прикривала півноса. Вона взяла мою руку й зі жвавою радістю притисла її до своїх грудей, так ніби вночі ми вже досягли повного взаєморозуміння. Мталба була весела й бадьора. Під супровід ксилофона з носорожих ратиць, до якого вряди-годи приєднувався і хор свистунів, вона стала походжати (якщо це те слово; може, погойдуватись?) у своєрідному танку, трусячи і трясучи своїм пишним тілом, з кокетливою і закоханою усмішкою на обличчі. Звертаючись до свого почту, Мталба оповідала в ритмі своїх танцювальних рухів, що робила вона і що робив я (Ромілаю мені перекладав):

– Жінка, прилучена до сумутності й закохана у великого борця, у чоловіка, який вартий двох чоловіків, злитих у одного, прийшла до свого милого вночі.

– Вона прийшла до свого милого, – хором вторував почет.

– Вона принесла йому викуп за наречену… – Далі йшов ретельний перелік усього майна, до якого додавалося близько двадцяти голів худоби, кожну з яких Мталба називала на ім’я і з усіма подробицями розповідала про її родовід. – І викуп за наречену був дуже багатий. Бо вона жінка-сумут і дуже вродлива. А обличчя в нареченого різнобарвне.

– Різнобарвне, різнобарвне.

– Він волохатий, щоки в нього відвисають, і він дужчий за кількох бугаїв. Серце нареченої чекає, її двері розчинені навстіж. Наречений робить якусь штуку.

– Якусь штуку.

– Вона творитиме вогонь.

– Вогонь.

Іноді Мталба цілувала свою руку на знак того, що цілує мою, і простягувала її до мене, і її обличчя в складках біля носа виражало палку любовну жагу, палкі муки кохання. А я тим часом підпалив шнурок, змочений у рідині, якою заряджалася запальничка, і пильно спостерігав – моя голова майже встромилася між колін, – як він спалахує і горить. Непогано, подумав я. Цей варіант обіцяв успіх. Шнурок згорів, залишилося трохи попелу. Щодо Мталби, то колись я, може, поставився б зовсім інакше до кохання, яке вона пропонувала мені. Зовсім інакше й набагато поважніше. Та ба! За вухами в мене вже почали залягати глибокі складки, і щоразу, коли я задираю голову перед дзеркалом, з мого носа визирає сиве волосся. Тому я сказав собі, що вона закохалася не в справжнього Гендерсона, а в уявного Гендерсона своєї мрії. І я опустив повіки й похнюпив голову. Але ці думки не відривали мене від діла, я й далі все підпалював обривки ґнота, шнурків і навіть паперові джгутики, аж поки з’ясував, що обрізок шнурка певної довжини, вимочений протягом двох хвилин у суміші, якою заряджалася запальничка, годився для моєї мети краще, ніж будь-який інший матеріал. Дійшовши такого висновку, я зі шнурка, що його висмикнув із свого черевика, виготовив необхідний мені запал і протяг його крізь дірочку, просвердлену в дерев’яному кружечку, а тоді сказав Ромілаю:

– Думаю, ця штука готова до діла.

Від постійного нахиляння над роботою в мене наморочилось у голові й боліла потилиця, але я був щасливий і задоволений. Підбадьорений видінням рожевого світла, я повірив у свої сили і твердо поклав собі домогтися мети. Тому я не міг дозволити, щоб Ромілаю так відверто виявляв свій сумнів та погані передчуття, і сказав йому:

– Ти даремно сумніваєшся в мені, Ромілаю. Я хочу, щоб ти мені повірив. Запевняю тебе, ця штука спрацює.

– Ажеж, пане, – сказав він.

– Я не хочу, щоб ти думав, ніби я нездатний змайструвати потрібну річ.

Він знову відповів:

– Ажеж, пане.

– І є вірш про солов’я, який співає, що людство не може довго дивитися правді у вічі. А скільки воно може дивитись у вічі неправді? Ти стежиш за моєю думкою? Ти мене розумієш?

– Моя твоя розумій, пане.

– Я хотів би звернутися з цим запитанням до солов’я. А якщо правда жахлива? Все одно ми віддаємо перевагу їй.

– Ажеж, пане. Ажеж.

– Невже зрозумів? Ну, то слухай далі. Все одно я віддаю перевагу їй. Але кожна людина плекає в душі відчуття, що вона повинна проникнути в життя на певну глибину. Так от, я повинен здійснити те, що задумав, бо я ще не досяг своєї глибини. Вловлюєш?

– Моя вловлювай.

– Ха-ха! Хай собі життя думає, що воно викреслило мене зі списків, Гендерсон, тип такий-то і такий-то, перебував у одному класі з гагаркою, качкодзьобом та іншими