Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

Їй здалося, що Карлос геть забув, хто вона така, хоча адвокат запевняв, що це не так, звичайно, він знає, хто вона, й зберігає найкращі спомини про ту ніч з піско сауер, а зреагував не одразу через несподіванку. Коли Лусія пояснила, що для неї це, можливо, останній шанс стати матір’ю, він сухо зажадав зробити тест на батьківство. Лусія хотіла була піти геть, вирішивши, що роститиме малюка сама, але її спинив спогад про власне дитинство без батька, й вона погодилася. Тест підтвердив беззаперечність Карлосового батьківства, і його недовіра й роздратування змінилися природною радістю. Чоловік заявив, що вони повинні одружитися, бо для нього це теж був останній шанс подолати страх перед шлюбом, до того ж йому хотілося бути батьком, хоча за віком він міг би бути вже дідусем.

Лена пророкувала Лусії, що їхній шлюб триватиме щонайбільше кілька місяців — мовляв, п’ятнадцять років різниці у віці, та й щойно немовля з’явиться на світ, Карлос Урсуа вшиється: такий запеклий холостяк не витримає дитячого плачу. Лусія з філософським відчуттям реальності приготувалася до такої перспективи. У Чилі не існувало закону про розлучення — його ухвалять щойно в 2004 році, — однак існували обхідні шляхи й різні способи, щоб шлюб визнали нечинним за допомогою підставних свідків і підкуплених суддів. Способи були такими поширеними й дієвими, що подружжя, які все життя прожили разом, можна було перерахувати по пальцях. Лусія запропонувала майбутньому батькові, що після народження дитини вони можуть розійтися як добрі друзі. Жінка кохала його, але розуміла: якщо Карлос відчуватиме, що його загнали в пастку, він урешті-решт її зненавидить. Чоловік одразу відкинув цю, на його думку, аморальну ідею, і їй залишилося плекати надію, що плин часу й подружнє життя посприяють тому, що й він полюбить її. Лусія заповзялась домогтися цього за будь-яку ціну.

Вони замешкали в домі, який Карлос успадкував від батьків, — занедбаному, розташованому в кварталі, заселеному тоді, коли місто розпростерлося до пагорбів, де — подалі від токсичної мли, що здушувала Сант’яго, — воліли жити заможні верстви населення. За порадою матері, Лусія відклала розслідування, яке проводила для своєї книги, оскільки тема була такою болючою, що могла негативно вплинути на психіку майбутньої дитини. «Нікому не сподобається починати життя в череві жінки, яка шукає трупи», — прорекла Лена. Вона вперше заговорила про зниклих людей такими словами, і це було так, наче Лена поклала на могилу сина надгробну плиту.

Карлос погоджувався з думкою тещі й затявся не допомагати Лусії з книгою до пологів. «Місяці чекання повинні бути сповненими втіхи, зачарування й спокою», — казав він, проте в Лусії вагітність проявлялася в радісній енергії і, замість плести пінетки, вона розфарбовувала дім зсередини й знадвору. У вільні години відвідувала практичні заняття і врешті-решт оббила меблі у вітальні й замінила водогінні труби на кухні. Повернувшись з контори, чоловік заставав її з молотком і затиснутими в губах цвяхами або під раковиною з випнутим черевом і паяльником у руці. З тим самим ентузіазмом жінка накинулася на занехаяне ще років десять тому подвір’я й за допомогою лопати й мотики перетворила його на химерний сад, де троянди співіснували з салатом-лутуком і цибулею.

Лусія саме поринула з головою в один зі своїх мулярських проектів, коли її панталони змокли, бо в неї почали відходити води. Жінка була подумала, що несамохіть обмочилася, але матір, яка якраз зайшла її провідати, викликала таксі й швидко відвезла дочку до пологового будинку.

Даніела народилася семимісячною, і Карлос картав за цей поспіх безвідповідальність дружини. За кілька днів перед тим вона малювала білі хмарки на блакитній стелі в дитячій кімнаті, коли зненацька впала з драбини. Упродовж трьох тижнів Даніела перебувала в інкубаторі для немовлят, а потім ще два в стаціонарі під наглядом лікарів. Від виду цього підключеного до зондів і моніторів усе ще незрілого створіння з личком оббілованої мавпочки батькові зводило шлунок, як під час нудоти, але коли дівчинка опинилася нарешті вдома, у своєму ліжку, й відчайдушно вчепилася в його мізинець, вона назавжди підкорила його. Згодом Даніела зробилася єдиною людиною, якій Карлос Урсуа міг коритися, єдиною, котру він був здатний любити.

Песимістичне пророцтво Лени Мараз не справдилося: шлюб її дочки тривав два десятиріччя. П’ятнадцять із тих років Лусія без жодних зусиль з боку чоловіка — завдяки непереборній уяві й затятості живила любов. До заміжжя в житті Лусії були чотири великі кохання: першим став удаваний партизан-емігрант, з яким вона познайомилася в Каракасі, теоретик боротьби за соціалістичну мрію про рівність, що — як невдовзі з’ясувала Лусія — не стосувалася жінок, а останнім — музикант-африканець з накачаними м’язами й пластмасовими намистинками в косицях, який зізнався Лусії, що має в Сенегалі двох законних дружин і купу дітей. Цю тенденцію дочки наділяти предмет своїх мрій уявними чеснотами Лена іменувала синдромом Різдвяного дерева. Лусія обирала звичайну сосну й прикрашала її кульками та гірляндами з сухозлітки, які з часом обсипалися, аж поки залишалося голе сухе дерево. Лена вважала, що це через карму; подолання безглуздя Різдвяного дерева мало стати одним із уроків, які дочка мусила засвоїти в цій реінкарнації, щоб не повторити помилку в наступній. Лена була ревною католичкою, але прийняла ідею карми та реінкарнації, сподіваючись, що її син Енріке народиться знову й проживе ціле життя.

Багато років Лусія пояснювала байдужість чоловіка його неймовірно напруженою роботою, не підозрюючи, що значну частину енергії й часу той витрачає на випадкових коханок. Вони зручно жили, кожний у своїй кімнаті, у своєму світі, зайнятий своїми справами. До восьми років Даніела спала в материному ліжку. Лусія й Карлос кохалися, коли жінка навшпиньках, щоб не розбудити дочку, приходила до його кімнати принижена, бо ініціатива майже завжди належала їй.

Вона вдовольнялася крихтами ніжності, горда, що ні про що не просить. Справлялася з усім сама, і він був вдячний їй за це.

Річард

Північ штату Нью-Йорк

Останні години неділі могли здатися цілою вічністю Річардові, Лусії й Евелін, зачиненим у пропахлому креозотом і китайською кухнею номері мотелю, але за їхніми розповідями про власні життя час летів швидко. Першими сон здолав Евелін і чихуахуа. Дівчина займала мінімальний простір у ліжку, яке ділила з Лусією, а от рештою заволодів Марсело, який лежав, витягнувши задерев’янілі лапи.

— Як твої коти? — поцікавилася Лусія близько десятої, коли обоє вже почали позіхати.

— З ними все гаразд. Я зателефонував сусідці з китайського ресторану. Не хочу дзвонити по мобілці, бо дзвінок можуть