Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

— Ти таки своєї, Магнітику! А хіба Амазонка, Оріноко і Ла-Плата[55] — не річки, та чи побачиш ти в них другий берег? Стривайте, Слідопите, я навіть дуже сумніваюся, щоб ця смужка води взагалі була навіть озером: вона мені чомусь здається всього-на-всього річкою. Ви тут, по лісах, бачу, у географії не дуже теє...

— Ну, тут ви вже цілком помиляєтеся, добродію Кепе, бо в це озеро з кожного боку впадає річка, та ще й яка річка: перед вами ж отут — наше старе добре Онтаріо, і хоч жити на воді й не моє покликання, та я переконаний, що мало є озер, кращих за наше.

— А якби ми, дядечку, стояли оце на березі океану в Рокевеї, хіба ми там щось більше побачили б, ніж тут? Там теж берег з одного боку, і такі ж само дерева, як і тут.

— Тобі аби перечити, Магнітику, а дівчині твоїх років слід стернувати якомога далі від такої речі, як упертість. Затям: океан має узбережжя, а не береги, як річка, та ще хіба мілини, яких не видко з суходолу.

А що Мейбл не знайшла чого відповісти на такі хитромудрі докази, то Кеп вів далі, а на його обличчі все виразніше проступало вдоволення звитяжного сперечальника.

— А крім того, ці дерева зовсім не можуть зрівнятися з тамтешніми. На океанському узбережжі повсюди бачиш то ферми, то міста, то багаті маєтки, а в деяких частинах світу й замки, монастирі і маяки — так, так, а особливо—маяки; тут же нічогісінько схожого й близько нема! Ні, ні, добродію Слідопите, я ніколи ще не чув про такий океан, на якому хоч вряди-годи не траплялися б маяки, а тут у вас ніде навіть бакена нема.

— Зате у нас є дещо краще... Зате у нас тут є дещо краще: ліс та шляхетні дерева — справжній храм божий.

— Атож, ваш ліс, може, ще доречний довкола якогось озера, але для якого дива був би тоді взагалі океан, якби всенька земля стояла під одним лісом? Кораблів тоді, мабуть зовсім не треба було б, позаяк деревина сплавлялася б просто плотами, а це, безумовно, означало б кінець торгівлі, а що, даруйте, сталося б із світом без торгівлі?! Я цілком підтримую того філософа, котрий сказав, що людина створена лише для того, щоб торгувати. Одне тільки мене дивує, Магнітику: що ти могла знайти в цій воді схожого на справжню морську воду? Між іншим, добродію Слідопите, у вас тут, певне, кита навіть і в заводі немає?

— Відверто кажучи, я таки про китів тут щось не чував, та й взагалі, треба сказати, я мало яких знаю істот, що живуть у водоймах, окрім хіба риб, котрі водяться у річках і гірських потоках.

— Ні дельфінів, ні навіть касаток, ні якоїсь плюгавої акули нема?

— Не буду стверджувати,— чого не знаю, того не знаю. Я ж кажу, добродію Кепе, мій хист лежить до іншої стихії.

— Ні оселедців, ні альбатросів, ні летючих риб? — не вгамовувався Кеп, пильнуючи за Слідопитовим виразом обличчя, щоб, бува, не перебрати міри.— То, значить, навіть такої істоти, як летюча риба,— і то нема?

— Летюча риба? Шановний добродію Кепе, та невже ви й справді гадаєте, що ми, прості мешканці далекої прикордонної глушини, ніякого поняття не маємо ні про саму природу, ні про те, які істоти вона може створити? Я лише знаю, що є летючі вивірки, а що...

— Вивірки — літають?! Лиха година, добродію Слідопите, за кого ви мене вважаєте,— чи, бува, не за жовторотого юнгу, що вперше вийшов у плавання?

— Я нічого не знаю про ваші плавання, — добродію Кепе, хоч я й припускаю, що їх у вас було чимало, але що стосується живої природи в лісі, то я можу сказати тільки те, що бачив сам, і тому не боюся дивитися людям прямо в вічі.

— А чи не хочете ви, бува, щоб я повірив, ніби ви й справді бачили летючих вивірок?

— Якщо ви, добродію Кепе, вірите у всемогутність бога, то ви повірите і в це, і ще в багато дечого, що є в природі, бо запевняю вас, я кажу чистісіньку правду.

— Проте я вас не збагну, Слідопите,— з докором зауважила Мейбл, кинувши на нього такий лагідний і лукавий погляд, що той негайно пробачив ущипливість її тону,— ви, хто говорить про всемогутність провидіння, здається, сумніваєтеся, що риба може літати.

— Я цього не сказав... зовсім не сказав. І якщо вже добродій Кеп ручається, буцімто вони справді літають, то, хоч яким би неймовірним це здавалося, я теж схильний буду вважати, що це правда. Я гадаю, що обов’язок кожної людини вірити у всемогутність провидіння, хоч як би часом важко це було.

— А чому б моїй рибі не мати так само крил, як і вашій вивірці? — запитав Кеп з логічністю, більшою за ту, на яку був здатний.— Адже те, що риби можуть літати і літають, не тільки відповідає дійсності, але й ніскільки не суперечить здоровому глуздові...

— Ні, саме суперечить, чому й важко повірити в це,— не погодився Слідопит.— Який же в тому глузд — наділяти істоту, що живе у воді, крильми, котрі їй, якщо так розміркувати, зовсім ні до чого.

— І невже ви вважаєте, що ці риби й справді такі віслюки, що почнуть літати під водою, коли їм дано чудові крила?

— Не казатиму, чого не знаю, але щоб риба літала в повітрі, то це здається дивнішим для її природи, ніж коли б вона літала у своїй рідній стихії — у тій, де вона народилася і, так би мовити, всього навчилася.

— Що то значить обмеженість, Магнітику. Ті риби вилітають у повітря лише для того, щоб утекти від своїх ворогів у воді, і в цьому, коли хочете, і сам факт, і пояснення причини, чому вони літають.

— Тоді це, мабуть, таки й правда,— вже спокійно відповів провідник.— А як далеко ті риби літають у повітрі?

— Може, не так далеко, як голуби, але таки на чималу віддаль. Що ж до ваших вивірок, друже Слідопите, то давайте краще не будемо про них більше згадувати: мені здається, що ви просто вигадали їх, аби протиставити яку