Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

— То Джасперів тендер, дядечку,— жваво відповіла йому Мейбл.— Правда ж, гарне судно? Та й назва його, по-моєму, досить влучна — «Вітрогон».

— Ну, як для озера, то воно, може, ще й нічого, а взагалі — мізерна штука. Тільки чому це він так настовбурчив бушприта[56]? Хто це коли бачив, щоб на тендері так стирчав бушприт?

— А може, це так треба на таких озерах, дядечку?

— Авжеж, напевне... в мене чомусь і з голови випало, що це — озеро: воно так схоже на океан, що...

— Ага, дядечку! Отже, Онтаріо таки й справді нагадує океан?

— Тобто в твоїх очах, Магнітику, та ще в Слідопитових, але зовсім не в моїх. Ти мене посади хоч на самісіньку середину цієї сажавки і навіть найтемнішої із темних ночей, та ще й у найменшому човникові, і то я тобі скажу, що це озеро, а не море. Та й моя «Доротея» (так йменувалося судно, на якому служив Кеп) розібралася б у цьому так само швидко, як і я. Не думаю, що для неї треба було б більше одного-двох добрих розворотів, аби відчути різницю між озером Онтаріо й Атлантичним океаном. Я раз був завів її в одну з великих гаваней Південної Америки, так вона звідти, мов той із набитої паствою церкви під час храму,— просто виштовхатись не могла. І Джаспер плаває на такому суденці? Ні, перш ніж поїду звідси, Магнітику, я мушу обов’язково зробити з хлопцем хоч один рейс на тій шкаралупі — просто так, заради цікавості. Незручно якось буде сказати, що бачив оцю сажавку і поїхав, не покатавшись по ній.

— Ну то для цього у вас незабаром буде чудова нагода,— відказав Слідопит, — бо цими днями сержант має пливти на один з Тисячі Островів знімати сторожову залогу, і я одним вухом чув, ніби він хоче взяти з собою і Мейбл, то ви зможете за компанію й собі попливти з ними.

— Це правда, Магнітику?

— Здається, так,— відповіла Мейбл, ледь-ледь зашарівшись, і ніхто з присутніх цього навіть не помітив.— Але я цього не знаю напевне, бо не мала ще змоги й побалакати з батечком як слід. Та ось, до речі, він і сам іде, то можете самі запитати в нього.

Незважаючи на скромний чин, сержант Дангем, завдяки своїй зовнішності та характерові, викликав повагу до себе. Високий зростом, статечний, він був рішучої, навіть похмурої вдачі, але в усіх вчинках і помислах своїх такий пунктуальний, твердий і рішучий, що навіть Кеп — до чого вже людина чванлива та зарозуміла — і той не наважувався поводитися зі старим вояком так розв’язно, як він дозволяв собі те з іншими своїми друзями. Часто можна було чути, що сержант Дангем користується багато більшою повагою у коменданта укріплення — шотландського лорда майора Данкена оф Ланді, ніж навіть будь-хто з молодших офіцерів, бо в очах майора-ветерана досвід та випробувана вірність мали більшу вагу, ніж знатне походження й багатство. Назавжди втративши надію на підвищення до офіцерського чину, сержант, однак, тримався з такою великою гідністю і так ревно ніс свою службу, що користався загальною повагою серед усієї старшини залоги, а постійне перебування серед рядових вояків та звичка розпоряджатися ними, вміння дати гідну відсіч їхнім норовам і запалу виробили у нього такий владний характер і манеру триматися, що взагалі мало хто не відчував на собі його впливу. Якщо капітани ставилися до нього по-дружньому, як до свого давнього товариша, то лейтенанти вже рідко коли наважувалися висловлювати незгоду з ним у військових питаннях, а прапорщики — і це всі помічали — так схилялися перед його авторитетом, що, можна сказати, просто розгублювалися перед ним. Тож не дивно, що попередження Мейбл тієї ж миті поклало край своєрідній розмові, яку ми щойно навели, хоча Слідопит і був, як усі знали, одною-єдиною особою на всьому кордоні, що, не бувши високого роду, міг дозволити собі вести розмову з Дангемом, як з рівнею, чи навіть фамільярно дружнім тоном.

— Доброго ранку тобі, шуряче Кепе,— повагом, статечно вийшовши на бастіон, промовив, по-військовому відсалютувавши, сержант.— За службою від самого ранку не було коли й потурбуватися про тебе та про Мейбл, але зараз у нашому розпорядженні години дві вільного часу, тож давайте хоч роздивимося одне па одного. Чи не гадаєш, бува, шуряче, що дівчина дуже схожа на ту, котра так передчасно покинула нас?

— Мейбл — викапана мати, це я вже давно кажу, а міцністю статури — дещо в тебе, хоча, правду кажучи, в роду Кепів теж ніколи не було хирявих та кволих.

Мейбл крадькома зиркнула на суворе непроникне обличчя батька, до якого вона завжди в думках горнулася з усією ніжністю осироченої дитини, і, помітивши, як воно все, незважаючи на машкару замкненості, пересмикується від хвилювання, готова була кинутися йому на груди й вилити душу слізьми. Проте він був зовні настільки холодніший, настільки офіційніший і неприступніший, ніж дівчина малювала його в своїй уяві, що вона не наважилася б на такий порив, навіть якби була з ним сама, віч-на-віч.

— Заради мене, шуряче, ти зробив довгу й важку мандрівку, і ми подбаємо, щоб ти відпочив і, доки будеш серед нас, почував себе якнайліпше.

— Я чув, ніби ти, сержанте, день по дню чекаєш наказу зняти свою койку і перенести її в ту частину світу, де, як розповідають, є тисяча островів?

— Слідопите, це, певне, ти пробалакався...

— Ні, ні, сержанте, нічого я не пробалакався, а просто не вважав, що треба приховувати наші наміри від близьких тобі людей.

— Військові передислокації треба тримати в таємниці,— відповів не без докору сержант, поплескуючи Слідопита по плечі. — Ти стільки бував у бувальцях з французами, що мусив би, здається, вже знати, як важливо держати язика на припоні. А втім, то нічого: про це дуже швидко так чи інакше довідаються всі. І тепер уже нема великої потреби це приховувати. Отож ми справді незабаром відряджаємо загін, щоб змінити сторожову залогу на одному з островів цього озера, хоча, власне, ще не відомо, чи ми підемо до Тисячі Островів. Не виключена можливість, що саме мені випаде супроводжувати цей загін, і тоді я маю намір взяти з собою також Мейбл, щоб вона там варила мені якусь юшку. Сподіваюся, шуряче,