Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ну ось, і як тепер залишатися спокійною?
Я не можу знайти собі місця. Книга не допомагає заспокоїтися, а час йде надто повільно. Я б навіть сказала, що він повзе як черепаха.
Спартак сидить поруч зі мною і переглядає щось у телефоні. Він не виглядає напруженим, отже, все не так погано, як мені здається. Чи не так?
Дощ за вікном продовжується і темніє значно раніше, ніж зазвичай. В якийсь момент з вулиці чутно якісь дивні звуки, нібито вибухи, і Спартак різко підводиться на ноги.
— Кравець такий передбачуваний, — хмикає, наче тільки цього й чекав. — Принцесо, сиди тут і не рипайся. Зрозуміла?
— А ти куди? — мені шалено страшно. Намагаюсь встати на ноги, але через біль знову сідаю на диван.
— Перевірю, що там. Не хвилюйся. До будинку ніхто чужий не зайде, — Спартак мені підморгує і швидко залишає вітальню. Я ж практично не дихаю, дослухаючись до кожного звуку.
Це однозначно звуки пострілів, і, слухаючи їх, шкіра сиротами вкривається. І хоча я довіряю Спартаку та знаю, що він не дасть мене образити, я не впевнена, що в будинку настільки безпечно.
Минає хвилин п'ять мого очікування, і вхідні двері гримають в черговий раз. На вулиці начебто стає тихо, і я уявлення не маю, кого зараз побачу на порозі…
— Ти чого, принцесо? — усміхається Спартак, тримаючи в руках пістолет. — Я ж говорив тобі, що у мене все під контролем.
Видихаю — і наче щось важке падає з плечей. Виходить, чужинцям не вдалось прорватися до будинку. Сумніваюсь, що вони навіть на територію змогли зайти.
— А Дамір? Як він? — питаю і знову починаю хвилюватись. Якщо вся охорона була тут, то з ким тоді поїхав Воронов?
— Поки що не знаю, — Спартак знизує плечима і дістає телефон. У нього добре працює динамік, тому ми разом слухаємо, що абонент не може відповісти на дзвінок. — Що за фігня?!
Спартак набирає знову, але нічого не змінюється. У мене серце падає в п'яти та не хоче підійматися. Я боюсь за життя Воронова, і зараз це усвідомлення роз'їдає мені душу.
Коли в черговий раз гримають двері, я злякано підстрибую на місці. Серце боляче б'ється об груди, а руки тремтять.
Всього кілька секунд — і на порозі з'являється мокрий до нитки Дамір. Його одяг обліпив тіло, а обличчям тече вода. Наші погляди зустрічаються, і я… більше не можу себе контролювати.
Підводжусь на ноги, мало зважаючи на біль, і біжу до нього, шкутильгаючи. Дамір не встигає нічого зрозуміти, а я вже огортаю руками його талію та упираюсь носом у мокру шию. Воронов пахне дощем і власними парфумами. Неймовірне поєднання, якщо чесно. Не можу надихатись ним.
— У мене тут справи термінові з'явилися… — чую глузливий голос Спартака, але не знаходжу в собі сили відлипнути від Даміра.
— Ти мене дивуєш, дівчинко. Вчора втекла, а сьогодні вчепилася у мене мертвою хваткою, — шепоче мені на вухо Воронов. Мені здається, чи його голос звучить задоволено?
— Будь ласка, не говори при мені про смерть, — піднімаю на нього очі, і стає так… гаряче, наче стою на розпеченому вугіллі.
— Як скажеш, — киває. — Ти хвилювалася за мене? Чому?
— Не знаю, — брешу і не червонію. — Мабуть, розумію, що з тобою я у відносній безпеці.
— Лише тому? — здається, Дамір зовсім мені не вірить.
Киваю повільно, а він доволі легко підхоплює мене на руки та несе кудись. Впевнено торкаюсь пальчиками його шиї й, не втримавшись, гладжу його грубу шкіру.
— Дівчинко, я зараз не в тому стані, щоб взяти тебе, — цідить якось роздратовано, поки несе мене на другий поверх.
Мені так і кортить сказати: “чому?”, але я мовчу. Видно, що Дамір втомлений. Темні кола навколо очей і шкіра така гаряча, наче він горить…
Як тільки припущення з'являється у голові, я одразу ж торкаюся долонею його чола — і все стає зрозуміло.
— У тебе температура! — випалюю, а він відчиняє двері у мою кімнату і садить на край ліжка.
— Ага, почуваюся жахливо, — погоджується. — Тому будь слухняною дівчинкою і не роби дурниць. А мені треба в душ і… спати.
Дамір залишає мене в кімнаті, а сам йде кудись. Розумію, що йому треба переодягнутися та відпочити. Але ж це не допоможе збити температуру. Потрібні ліки.
Згадую, що коли я хворіла, покоївка приносила мені пігулки. Отже, треба шукати їх десь на кухні.
Знову залишаю кімнату, стрибаючи на одній нозі. Попереду сходи, і це доволі серйозне випробування. Спартака немає, щоб мені допомогти, тому доводиться трохи ставати на хвору ногу, але практично всю вагу переносити на здорову.
Витрачаю на це хвилин п'ять і ще п'ять на те, щоб знайти ліки та взяти пляшку води з буфету. І знову підйом вгору. Важко зітхаю і не можу второпати, чому кімната Даміра і моя заодно не знаходиться внизу.
Коли таки піднімаюсь вгору, спиною тече піт, а дихання збивається. Дико болить нога, але я намагаюсь на це не зважати. Зупиняюсь під дверима у кімнату Даміра і розумію, що не була тут жодного разу. А може, і цього разу не варто переступати цю межу? Все-таки він не залізний, хоч і хворий.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В обіймах монстра, Міла Мур», після закриття браузера.