Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

Коли ізбйорн побачив дівчину у її старому одязі, то спершу відсахнувся. У мерехтінні свічок, за розкішним вечірнім столом той одяг виглядав ще жалюгідніше, однак ведмідь нічого не сказав. Він намагався здаватися невимушеним і, як завжди, провадив бесіду. Однак дівчина була мовчазною і на всі запитання відповідала коротко. Їй не давали спокою слова Роло про те, що своїм бажанням допомогти вона лише нашкодить, тому намагалася не згадувати про чари у вечірній розмові з ведмедем. Почуваючи себе пригніченою, вона лягла спати раніше.

Коли опівночі хлопець ліг в ліжко поруч із нею, вона пригорнулася до нього, немов то їй снилося, і крадькома понюхала його. Він пахнув милом. Їй раптом захотілося мати такий чутливий ніс, як у Роло, або принаймні щоб Роло хоча б раз не спав, коли її відвідував нічний гість. Але у неї не було ані гострого нюху вовка, і Роло, як завжди, не було у кімнаті, тому вона здалася. Незнайомець не пахнув ані як троль, ані як картопля.

Розділ 20

Наступного дня, коли дівчина сиділа у бібліотеці і конспектувала нові слова зі словника, пані Ґрей зайшла туди повитирати порохи. Пригадуючи собі, як останнього разу їй вдалося розговорити гаргуйлю на тему Франкріке, дівчина вирішила поставити їй ще одне запитання. Але ніяк не могла вирішити, що саме запитати. Намарно було благати Ганса Пітера хоч що-небудь їй розповісти; єдине, що він їй написав, було коротке повідомлення: «Будь обережна, не розпитуй». Вона розповіла ізбйорнові про одяг, який знайшла у ніші гардеробу, й додала, що не знає, кому він належав.

Врешті розтулила рота, щоб запитати про свого нічного гостя, про того нічного гостя, який пахнув милом та льоном, який хропів, але ніколи не говорив. Слуги мусили про нього знати.

— Моя панно!

Від здивування, що пані Ґрей заговорила першою, дівчина завмерла з відкритим ротом.

— Слухаю.

— Еразмус помер.

— Що?

Почувши це, дівчина разом із книжками сповзла на підлогу, ненароком зачепивши ліктем чорнильницю, що стояла на столі. Та перекинулась, розливаючи густе, мов кров, чорне чорнило на квітчастий килим.

— Він надто багато розповів, і тепер його більше немає, — сказала пані Ґрей. Вона покрутила віничок для витирання порохів у руках з такою силою, що пір’я полетіло навсібіч і впало на знищений килим. Її страхітливе лице стало сумним.

— Я не повинна була вам нічого казати, але Еразмус був моїм другом. Не картайте себе. Йому було видніше. До нас ніколи раніше не приходила та, хто могла би нас зрозуміти…

— Але як вона дізналася?

Гаргуйля втягнула носом повітря і заходилася перебирати пальцями стрічку на своїй шиї.

— Прикро, якщо я вас засмутила, моя панно. Але мені хотілося, щоб ви знали, — її крила безпомічно тріпотіли за спиною. — Мені би дуже хотілося оплакати Еразмуса, але такі, як я, не вміють плакати.

Сказавши це, вона швидко пішла з кімнати. Віночок для змітання порохів так і залишився лежати посеред калюжі з чорнила.

Дівчина знову сіла в крісло. Вона спостерігала, як чорнило в’їдається в килим. Словник тролячої мови тепер лежав також майже в калюжі. Хоча ні, правду кажучи, він лежав у калюжі, але дівчині було байдуже. Еразмус помер, бо вона занадто багато розпитувала. І він відповідав. Йому йшов шестисотий рік… Йому могло бути шістсот. Але він помер. Вона його забрала.

— Тролівна-королівна, — сказала дівчина і заплакала.

Почавши плакати, вона вже не могла зупинитися. Коли трохи згодом Роло знайшов її у бібліотеці, вона лежала на підлозі, у калюжі чорного чорнила, зі спухлими очами та зарюмсаним носом, і стискала пальцями подушку.

— З тобою все гаразд? — Роло ліг на підлогу поруч із нею, торкаючись носом її плечей, і намагався не вимазати лапи у чорнилі. — Що трапилося?

— Еразмус помер! Він мертвий, він мертвий, він мертвий! І все тому, що розповів мені ту історію. Вона його вбила!

Дівчина застогнала і вдарила подушку кулаком.

— Але хто його вбив? — вовк оголив ікла.

— Вона. Це зробила вона: ця тролівна, тролівна-королівна… Потвора!

Дівчина підняла з підлоги чорнильницю, яка тепер була майже порожньою, жбурнула нею у вікно, і та розбила лід, залишаючи у ньому тріщини, а тоді з гуркотом знову впала на підлогу.

Роло важко видихнув і вибіг з кімнати. Дівчина подумала, що вона прогнала від себе свого останнього друга, і почала ридати ще голосніше. Ганс Пітер більше з нею не розмовляв, Еразмус помер, Роло її покинув. Хто ж залишився?

Лапи білосніжного ізбйорна були настільки м’якими, що, коли він увійшов до кімнати, не було чутно ні звуку. Він вступив у калюжу з чорнила і поклав свою велику голову на плечі дівчини. Його гучний голос відлунював у неї в скронях.

— Мені прикро.

— Я її уб’ю, — сказала дівчина.

— Кого?

— Ти знаєш кого. Тролівну-королівну. Ту, що вбила Еразмусову Нарелу, а тепер ще й Еразмуса. Я її уб’ю.

Своїми гострими нігтями вона проїхалася вздовж подушки, залишаючи затяжки на делікатній шовковій вишивці. З глибини ведмежого горла вирвався голосний рик. Він сів на підлогу. Дівчина пригорнулася до його теплих пухнастих грудей. Здавалося, що всі сльози вже висохли, але зненацька її знову охопило бажання плакати і вона заридала, заривши носа у м’яке ведмеже хутро.

— Так краще? — він дочекався, доки останні схлипування стихнуть.

Дівчина витягла з кишені хустинку і втерла нею щоки:

— Думаю так. Але я і далі хочу її вбити.

Ведмідь заревів. У дівчини по шкірі пішов мороз. Роло жалісно завив.

— Ти не повинна знати про її існування, — попередив ведмідь. — Більше ніколи про неї не згадуй. Не розпитуй. І не погрожуй їй. Зовсім скоро рік закінчиться.

— Ганс Пітер теж так каже, — відказала дівчина, відштовхуючи ведмедя та вивільняючись із його обіймів. — «Чекай, будь обережна, нічого не роби, лише чекай і тоді повертайся додому». Ну знаєш, я так не можу! Еразмус був дуже добрим до мене, а тепер його більше немає.

— Своїми запитаннями ти його не повернеш, лише все погіршиш, — попередив її ізбйорн.

— Хіба може бути гірше? — розсердилася дівчина. Йдучи вздовж книжкових полиць, вона одну за одною витягувала книжки і жбурляла їх на підлогу. — Життя мого брата зруйноване. Еразмус —