Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

— Тепер ти пахнеш краще, — сказав Роло, облизуючи їй руку, немов намагаючись заспокоїти. — Пахнеш собою, як колись.

— То добре. Але знаєш, мені би дуже хотілося знайти одяг, який не належить тролям. Мусить же бути щось, що належало б шовкі, або фавнові, або хтознакому.

Вона заходилася витягувати сукні з гардеробу і кидати їх на купу посеред кімнати. Своє старе вбрання: свитку та чоботи Ганса Пітера, ще один светр, спідницю, та штани — вона також вийняла з шафи й акуратно поклала осторонь.

А коли виймала одну із тролячих суконь, та об щось зачепилася і почала рватися. Лаючись, дівчина помацала рукою стіну і відчула нерівність у брилі льоду. Придивившись, помітила крижану цеглину, що трохи виступала. Вона витягла її зі стіни і відставила вбік. У щойно утвореній ніші був якийсь клунок, дуже схожий на наплічник, який пані Ґрей дала колись дівчині. Усередині була лляна сорочка з довгими рукавами, гаптованими квітами, темна вовняна спідниця і червона камізелька, а також пара потертих шкіряних черевиків. Одяг був пошитий із м’якої, якісної, проте недорогої тканини. Усі ці речі виглядали ношеними, але в доброму стані. Дівчину налякало те, що все це, вочевидь, належало іншій дівчині такого ж зросту, як вона. Куди зникла власниця цього одягу?

Крім буденного одягу, вона також знайшла те, що її неабияк налякало. На дні наплічника був «бунад»: весільний народний стрій, котрого, схоже, ніхто ніколи не вдягав. Стрій був загорнутий у муслінову тканину. Виглядав чарівно! Він дуже відрізнявся від тролячих суконь. Чорна спідниця, гаптована стрічками червоного, синього, зеленого та жовтого кольорів. Червона камізелька, що защібалася на срібні ґудзики. Біла сорочка була пошита із ніжної, немов серпанок, тканини. Окрім одягу, тут був також набір срібних сережок і кругла брошка зі звисаючими круглими медальйонами. А ще вона знайшла в рюкзаку білі панчохи та чорні погнуті чобітки, котрих, скоріш за все, теж ніхто ніколи не взував — бо були вони на диво тверді.

Дівчина сіла посеред кімнати, ще раз подивилася на ті чорні чоботи і заплакала. Якась інша дівчина приходила сюди, до цього холодного крижаного палацу, сподіваючись на те, що вийде заміж. Але що з нею трапилося? Чи вона померла? Чи намагалася втекти? Чи спробувала перетнути засніжену рівнину? Чи тужила за своєю сім’єю, котру залишила позаду? А може, одного чудового дня вона просто зникла, так само, як Еразмус? Взявши до рук буденну камізельку, дівчина помітила на ній довгу волосину, котра причепилася до вовняної тканини. Вона була настільки світлою, що здавалася білою, однак, коли дівчина піднесла її ближче до світла, то побачила, що це золота волосина. Вона обережно намотала її довкола одного з ґудзиків на весільний камізельці, щоб не загубити, і її ридання переросли у гикавку. Роло злизав сльози з її щік.

— Це лише одяг, — розгублено сказав він.

— Невже ти не розумієш? Якась інша дівчина принесла сюди цей одяг і залишила його тут. Це означає, що вона покинула палац без нього.… що вона… померла… Або щось таке, — вона знову заплакала. — Я думаю… що ці речі належали Тові Ганса Пітера.

Роло понюхав одяг і похитав головою; запах був настільки новим, що пахнув лише вовною, ну і, можливо, трішечки руками, котрі його створили. Роло уважніше понюхав буденний одяг.

— Він належав людині, — повідомив він. — Чистій, дуже чистій людині. Вона любила полуниці і книжки. І Ганса Пітера. І вона не померла у цьому одязі.

— Ти впевнений?

Роло знову понюхав сорочку і кивнув.

— Цей одяг пахне ізбйорном, але не твоїм ізбйорном. А також Гансом Пітером. Ну, принаймні ось це пахне, — він ще раз понюхав сорочку. — Трішечки.

Дівчина взяла до рук сорочку і понюхала її, однак не відчула жодного особливого запаху. Звісно, ця сорочка пахла сушеними квітами із гардероба, а також шкірою, з якої було зроблено наплічник та у якому вона зберігалася, однак дівчина не відчула запаху полуниць, квітів чи Ганса Пітера.

— У тебе не настільки чутливий нюх, — нагадав їй Роло трішки самовдоволено.

— Ці речі належали Тові, — впевнено сказала дівчина. — Коли Ганс Пітер жив у палаці, тут також мешкала вродлива дівчина на ім’я Това, і вони кохали одне одного.

— Навіть я не зміг би винюхати всього цього, — сказав Роло.

— Але я це відчуваю, — наполягала дівчина. — Напевне, саме вона вишила візерунки голубими стрічками на свитці Ганса Пітера. Червоні стрічки — то чари. Това їх змінила. Цікаво, що з нею трапилося? І що трапилося з її ізбйорном? — договорила дівчина, і остання сльоза скотилася з її щоки.

— Із її ізбйорном?

— Ти сказав, що ця сорочка пахне ізбйорном, але не нашим.

— Так, — однак тепер Роло уже не здавався таким впевненим у своїх словах, як раніше. — Справді, ці запахи дуже незрозумілі. Коли нюхаєш вперше, здається, що це ізбйорн, коли нюхаєш вдруге, здається, що це Ганс Пітер. А ще крихта тролячого запаху.

— Справді? — дівчина знову піднесла сорочку до носа, однак нюх її знову підвів. — Що ти маєш на увазі? — руки у неї злегка затремтіли. — Як ця дівчина пов’язана з тролями? Чого ці тролі хочуть від… — вона заледве не сказала «мене», але боячись навіть подумати таке, змінила кінець речення і сказала. — Від мого ізбйорна?

— Не знаю, — відказав Роло. — Але я думаю, ми мусимо дослухатися до поради Ганса Пітера: перечекати, бути обережними і повернутися додому.

— Хіба ти не хочеш допомогти?

— Я не впевнений, чи ми насправді можемо допомогти, — заперечив Роло. — Ще нашкодимо… Тому, коли цей рік нарешті закінчиться, можливо, Ганс Пітер все ж розкаже нам, що трапилося з ним і цією дівчиною, — він понюхав народний стрій. — Напевно, її мама допомогла їй пошити цей одяг, — додав він. Тоді відвернувся і чхнув. — У всякому разі, цю спідницю гаптував хтось, хто любить трояндову воду і свіжозварену картоплю.

Дівчина ще довго сиділа на купі одягу посеред своєї кімнати і з сумом думала над тим, про що вони з Роло щойно дізналися. Коли настав час вечеряти, вона акуратно спакувала речі до рюкзака і