Читати книгу - "Любовні елегії. Мистецтво кохання"

Тож віроломній нехай віроломством одміряно буде,

   Приклад лихий подала — цим же хай сплатить тобі.

Важить немало й сльоза, зворушиш і кремінь сльозами,

[660]   Зможеш — хай лиця твої вогкими будуть од сліз.

А не сплакнеться тобі (сльоза не приходить на виклик) —

   Пальцем вологим тайком ти по очах поведи.

Як не вмовляй, а що ті вмовляння без поцілунків?

   Не поцілує тебе — ну тоді сам поцілуй!

Може, пручатись почне, може, вилає, але насправді,

   Хоч і пручатись почне, — хоче, щоб ти переміг.

Тільки ж не грубо зривай із ніжних губ поцілунки,

   Щоб не жалілась вона — от неотеса, мовляв!

Хто ж цілунок зірвав, а на більше і не спромігся —

[670]   Вартий утратити й те, що перепало йому.

А поцілунок — хіба ж то не крок до здійснення мрії?

   Соромно, кажеш? Та ні: сором — глупота твоя.

Кажеш, насильство? Хай так, але — приємне дівчатам:

   Щó так їх вабить, на те — начеб із примусу йдуть.

Силою схилиш до втіх — усяка зрадіє тій силі

   Й навіть зухвальство твоє буде приймати як дар.

А не торкнеш, хоча міг, — удаватиме радість обличчям,

   Серцем до тебе, однак, — певен я, — чутиме жаль.

Силою Фебу взяли{179}, та й сестра її звідала силу, —

[680]   Й не нарікали на тих, хто перемогу здобув.

Річ усім знана, однак, не зайве про те нагадати,

   Як із Гемонії муж взяв Лікомеда дочку{180}.

Вже пастухові-судді горезвісну дала нагороду

   Перша з-між трьох, що зійшлись побіля Іди богинь.

Вже із далеких країв прибула до Пріама невіста —

   Впевнено в Трої самій грецька осіла жона.

Вслід за ображеним мужем тоді все еллінське військо

   Рушило: біль одного спільною справою став.

Сам же Ахілл (був би сором, якби ж не з волі Фетіди!)

[690]   Одягом довгим ховав стать чоловічу свою.

Не за своє, Еакіде, ти взявсь! Чи тобі прясти вовну?

   В інших Паллади трудах славу собі добувай!

Що тобі кошики ті? До щита в тебе звикла лівиця,

   В правій — вовни клубок… Так ти на Гектора йдеш?

Геть веретено одкинь, знаряддя марудної праці, —

   Списом важким потрясай, що з Пеліонських гаїв.

З Деїдамією в спальні одній випадково лишившись,

   Пристрасті не вгамував — сам себе видав Ахілл.

Силі ж таки (треба вірити в те) вона піддалася,

[700]   Потай жадала й сама, щоб подолали її.

«Не полишай!» — до Ахілла вона: він іти поривався,

   Вже ж бо не прядку в руці — грізне оружжя тримав.

Де те насильство тепер? Чому так ласкаво вмовляєш,

   Деїдаміє, того, хто тебе силою взяв?

Так-бо вже є: почати самій — і негоже, і сором,

   Інший коли розпочне — о, тоді солодко їй!

Декотрі з чоловіків, на красу свою зарозумілі,

   Ждуть, поки жінка сама кине їм перше слівце.

Ні! Чоловік має і підійти, і першим просити,

[710]   Ну а тоді вже вона згідно йому хай кивне.

Щоб піддалася, благай: благання — понад усе їй;

   Як то усе почалось, як закохався, зізнайсь.

Сам же Юпітер до героїнь підступався благально —

   Першою жодна із них не спокушала його.

Може, відчуєш до тих умовлянь якусь нехіть у неї —

   Перегоди якийсь час, щезни їй з-перед очей.

Що не дається — на те летимо, що до рук йде — немиле:

   Надто аж не налягай, щоб не набриднути їй.

А що здобути б хотів — не завжди у тім зізнавайся:

[720]   З дружби, мов з зав’язі цвіт, хай визріває любов.

Строга, бачив я сам, м’якою од того ставала,

   Хто залицяльником був — потім коханцем ставав.

Для мореплавця блідість лиця — то геть не окраса:

   Сонце й солона вода смалять його день у день.

Блідістю б не хизувавсь і рільник, що оре просто неба,

   А чи двозубцем важким брилу б’є з-під лемеша;

Так і тобі, хто прагне вінок Паллади здобути,

   Соромом, певно, була б тіла твого білизна.

Блідне хай — хто закохавсь; ознака й окраса коханця —

[730]   Блідість. Перечити це — дурневі в пору хіба.

Був же блідий Оріон, як за Сідою бігав лісами,

   Дафніс рум’яним не був — горду наяду кохав.

Має і худість вагу: про твій стан вона каже; і ще ось:

   Голову вкрити плащем також не май за ганьбу.

Й неспані ночі — добро: від безсоння ти похудієш;

   Біль і неспокій душі — вияв палкого чуття.

Щоб домогтися свого, нещасливця вдавай, тоді кожен

   Не омине співчуттям: «От хто всихає з жаги!»

Праведне й кривдне, що не кажи, змішалися нині:

[740]   Дружба — один тільки звук; вірність — одна лиш мана.

Ти полюбив? Перед другом, гляди, не вихвалюй обранки:

   Радо повірить тобі, радо й підмінить тебе.

«Так, але ж Актора внук не поквапивсь на ложе Ахілла,

   Федри, що в цноті жила, і не торкнувсь Пірітой,

А Герміону Пілад не інакше любив, як Палладу —

   Феб, як сестрицю свою — два Діоскури-брати».

Хто б сподівався на це — краще яблук на тамариску

   Хай сподівається він, меду — на хвилях ріки!

Милим є тільки порок; на умі — лиш своя насолода:

[750]   Ближньому більше допік — більшої втіхи зазнав.

Отже, не ворога (от дожились!) стережися, коханцю —

   Вірних, кажу, уникай, щоб у безпеці ти був.

Родича, брата свого бережись, наймилішого друга:

   Вся ця громадка тобі справжнього страху завдасть.

А під кінець ще таке: на вдачу дівчата бувають

   Різні; до сотень сердець — сотні підходів шукай.

Вдатна й