Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Тому ми вирішили зупинитись на день в кілометрі від міста, під невеликим гаєм, де і залишили коней, Ігоря та Юрію. Я та Деян вирішили все ж сходити до міста та купити якісь припаси. Їсти нам вже не було чого як декілька днів, бо так жодного разу жодна тварина не трапилася на очі — місцеві, здавалось, повбивали все, що тільки рухалось в лісах та степах навколо.

Хоча це і було зовсім інше князівство, але зсередини воно виглядало майже так само, як і Ладомир, де я була до цього. Основна різниця — інший герб, що був зображений на щитах деяких вартових. На гербі Купинського князівства була жаба, що тримала стрілу.

Бруду на вулицях теж було не менше ніж в Ладомирі, а може і більше. Все ж це місто стояло ледь не на болотах, тому не здивуюсь, якщо хтось із місцевих навіть пишався такою кількістю багна під ногами. Та коли я з Деяном пройшла далі, кудись в торгові квартали, то там дорога була вимощена камінням. Можливо, теж спадщина Імперії.

Та це було не єдиним, що нагадувало мені ту Імперію із розповідей — одяг на людях, деякі будинки, товари на прилавках. Мабуть, чим ближче до Євіанни, тим більше відгоміну колись великої Імперії мені буде зустрічатись.

Центр міста виглядав зовсім інакше порівняно з кварталами, що були біля стін. Що ще було подібно до Ладомиру, так це житло місцевого князя, що теж височіло в центрі. Та цього разу споруда була повністю із каменю, маючи лише невисокий дерев’яний дах. Мені довелось добряче задерти голову, щоб роздивитись найвищу вежу. 

— Ти там щось цікаве побачила? — поцікавився Деян та теж підняв погляд.

— В житті не бачила таких високих будівель, — не стримуючи радості промовила я.

— Ха-ха, справді вважаєш це високою будівлею? Порівняно із замком імператора в Євіанні, це маленька та непримітна побудова.

— Здається, я чула, що іноді хмари ховають за собою найвищі вежі імператорського замку. Це правда? 

— Правда, — кивнув він. — Магія та гроші зробили це можливим. А ще будівництво забрало багато життів тих, хто зводив замок. В основному це були звичайні робітники та невмілі маги.

— І при цьому, як я думаю, Єву та Анну однаково люблять в народі? 

— Їх люблять та згадують добрим словом лише ситі та здорові, а всі інші просто проклинають. 

— Мабуть, Ігор би сказав, що це сумно, — відповіла я та нарешті відвела погляд від князівського дому. — То що ти хотів тут купити? 

— Подивимось, — коротко відповів Деян та попрямував до чогось, що бачив лише він. Мені ж залишилось лише йти за ним та не відставати.

Людей тут було ще більше ніж в Ладомирі, і якби не Деян, то я б вже загубилась серед цього натовпу. Також мала визнати, що люди тут не так вже й витріщалися на моє обличчя, схоже, звикнувши до імперців. Або ж моє обличчя за останній час стало князівським, в чому я сумнівалася. 

— Дивися куди прешся, порося! — прокричав високий та бородатий чоловік на малого, що ледь не заплутався у нього між ніг, задивившись кудись. 

— Вибач, дядьку! — прокричав малий у відповідь та поспіхом зник у натовпі.

Цікаво, коли бородань помітить, що малий щось зняв з його ременя на поясі? Мабуть, в такому місці й справді треба тримати все при собі та очей не зводити. Але той так і пішов далі, наче нічого з його ременя і не зникало. А ми тим часом підійшли до одного із торговців, обличчя в якого теж не було схоже на князівське чи імперське. 

— Вітаю, — промовив дивний на вигляд чоловік та провів рукою вказуючи на свій товар.

Я навіть не зрозуміла, що саме мене зацікавило більше, продавець, чи його товар. Сам чоловік був одягнений у звичайний для князівств одяг, але його обличчя відрізнялось. Очі були вузькими, а шкіра на диво блідою. Моє здивування він одразу ж помітив, і у відповідь лише усміхнувся.

Поставити парочку питань Деяну я вирішила трішки пізніше, коли відійдемо від торговця, тому, все, що  мені лишалось, це спостерігати за тим, як Деян купує дивні горіхи. Здається, що саме про них він мені говорив днями. Схожі на жолуді без капелюшків, але і розмір у них був рази у два більше за жолуді. Купив їх Деян справді багато, заповнивши сумку на п’яту частину.

— Бачу, розумієш, що горіх то є сила та пожива, — дивно виразився продавець та весело змахнув рукою коли ми відійшли.

Не зупиняючись та вміло маневруючи поміж людей, Деян пішов далі, діставши із сумки два горіхи. Він роздавив їх один об іншого та дав мені. Ядро горіха виявилось смачним та майже тануло в роті, але особливої його цінності я так і не зрозуміла.

— Не сподобалось?

— Смачно, але ліщина смачніша, — сказала я та оглянулася назад. — Цей чоловік виглядав досить дивно. Звідки він?

— А чому в нього не запитала? — хитро усміхнувшись промовив Деян. — Він родом із країни, що десь дуже далеко. Це все, що я знаю про його народ. Мабуть, живе тут, а не подорожує.

— Чому це не подорожує? 

— Занадто далеко йти, навіть для найвідданішого справі торговця. 

Ми проходили так декілька годин, як мені здалося, і за цей день я скуштувала стільки всякого, що, мабуть, вже і не пригадаю із чого почала. Деян не шкодував на мене грошей, від чого мені часом було ніяково. Але, як мені здалося, він і сам отримував від цього якесь задоволення. Я навіть отримала можливість спробувати на смак щось набагато солодше за мед, схоже на шматочок фрукта посипаного солодким білим порошком.