Читати книгу - "Воно"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бен почув, як Білл заревів: «Ти в-в-вбила мого брата, ти, ї-ї-їбуча КУРВО!»
А тоді Воно стало дибки й поховало Білла під своєю тінню; Його лапи молотили повітря. Бен почув жадібне нявчання Воно й поглянув у Його червоні, віковічні й злі очі… та на мить справді побачив подобу за цим фасадом: побачив сяйво, побачив безмежне волохате створіння, сплетене з самого лиш світла, помаранчевого світла, смертевогнів, які насміхалися з життя.
Ритуал розпочався вдруге.
Розділ 22 Ритуал Чудь
1
У ЛІГВІ ВОНО / 1958 РІК
Лише через Білла вони не кинулись навсібіч, коли павутиною до них побіг величезний чорний Павук; на дітей дмухнуло отруйним повітрям, що скуйовдило їхнє волосся. Витріщивши очі, Стен шкрябав собі щоки й верещав, наче немовля. Стен повільно задкував, поки його чималий зад не торкнувся стіни ліворуч од дверей. Крізь штани шкіру обпекло холодом, і, немов уві сні, він знову ступив уперед. Звісно, усього цього не могло відбуватися, це просто страшний, найжахливіший у світі сон. Він спробував підняти руки й не зміг. До них немов гантелі прив’язали.
Річі не міг відвести очей від павутиння. Його шовковисті нитки звивалися, немов живі. По всій сітці були розкидані гнилі, поїдені, замотані в кокони тіла. Йому здалося, що під стелею висів Едді Коркоран — йому бракувало рук та однієї ноги.
Беверлі з Майком трималися одне за одного, наче Гензель і Гретель, і паралізовано дивилися, як Павук добіг до підлоги й зацокотів до них, і разом із Воно стіною мчала його покручена тінь.
Білл озирнувся на них — високий, худорлявий хлопчик у забризканій грязюкою та нечистотами футболці, що колись була білою, у підкочених джинсах та кедах, укритих кіркою болота. Волосся впало йому на лоба, очі палали. «Можете йти», — здавалося, промовляв той погляд. Наступної миті він повернувся до Павука і — в це було важко повірити — рушив до нього. Не бігом, та йшов він швидко, виставивши кулаки, наче боксер.
— Т-т-ти в-в-вбипо мого брата!
— Білле, ні! — заверещала Беверлі.
Вона виборсалася з Майнових обіймів і рвонула до Білла. Руде волосся струменіло за нею.
— Облиш його! — кричала вона на Павука. — Не смій чіпати його!
«Чорт! Беверлі!» — подумав Бен, і він також побіг; його живіт гойдався вгору-вниз, ноги тупотіли. Краєм ока він побачив, що зліва від нього біжить Едді Каспбрак, тримаючи здоровою рукою інгалятор, наче стрілок.
А тоді Воно стало дибки, поховавши беззбройного Білла під своєю тінню; його лапи молотили повітря. Бен спробував ухопити Беверлі за плече, та його рука ляснула по ньому й зісковзнула. Вона повернулася до нього — очі дикі, губи вишкірилися.
— Допоможи йому! — крикнула вона.
— Як?!
Він крутнувся до Павука, почув Його жадібне нявчання, поглянув у Його віковічні, злі очі й побачив щось за цією подобою — щось набагато гірше за павука. Щось зроблене з самого світла. Його мужність похитнулася… ні! Адже його попросила Бев, його кохана Бев.
— Чорт би тебе вхопив, не чіпай Білла! — загорлав він.
Через мить його так сильно ляснули по спині, що він мало не впав. То був Річі, і хоча сльози бігли його щоками, він божевільно посміхався. Річі так вишкірявся, що рот розтягнувся мало не до вух. З-поміж зубів котилася слина.
— Завалимо її, Скирте! — крикнув Річі. — Чудь! Чудь!
«Її? — тупо подумав Бен. — Він сказав її?»
— Окей, та що воно таке?! Що таке Чудь?!
— Хай мені грець, якщо знаю! — проволав Річі й побіг до Білла, в тінь Воно.
Воно присіло на задні лапи, а передні вимахували в повітрі якраз над головою Білла. І Стен Юріс — змушений наблизитися, присилуваний наблизитися попри всі інстинкти свого тіла й розуму — побачив, що Білл прикипів поглядом до Його очей, очей, з яких лилося моторошне, мертвотне світло. Блакить проти нелюдських рубінів. Стен зупинився, зрозумівши, що розпочався ритуал Чудь.
2
БІЛЛ У ПОРОЖНЕЧІ / РАНО
— хто ти й чому ти прийшов до Мене?
Мене звуть Білл Денбро. І ти знаєш, чому я тут. Ти вбила мого брата, і я прийшов Тебе вбити. Ти обрала не того хлопчика, лярво.
— Я вічне. Я — Пожирач Світів.
Справді? Та невже? Ну, сестро, ти повечеряла востаннє.
— ти безсилий; ось де міць — тут; відчуй її, шмаркачу, а тоді спробуй розказати, як ти збираєшся вбити Вічність. Гадаєш, ти бачиш Мене? Ти бачиш лиш те, що дозволяє твій мозок. Хочеш Мене побачити? Ходи сюди! Ходи сюди, шмаркачу! Ходи!
Пожбурений…
(стовпи)
Ні, не пожбурений, вистрелений, наче жива куля, наче Людина-ядро з цирку «Святиня»,[780] що приїздив до Деррі кожного травня. Його підхопило й швиргонуло через усю Павучу твердиню. «Мені це ввижається! — крикнув він до себе. — Моє тіло й досі стоїть на місці, прикипівши очима до Нього, не втрачай мужності, це всього лиш якийсь фокус, будь мужнім, хоробрим, тримай позицію, тримай…»
(пхає)
Він з ревінням гнався вперед, летів у пітьмі вогкого тунелю зі стінами, вимощеними крихкими, облущеними плитами, яким було п’ятдесят, сто, тисяча, мільйон-більйон (хтозна?) років; мчав у мертвій
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Воно», після закриття браузера.